Тепер повернемося на місяців три раніше. Думаю, саме час це зробити й нарешті з’ясувати, що все ж таки відбувається у Серединному світі. Нехай Тосик з Мортіусом тримають свої секрети при собі, щоб старенький опир не заробив ще однієї чорної мітки. У опирів своя правда, а у нас – своя. Взагалі, ненавидіти когось лише через те, що він не такий, як ми, дивно. Не ми його зробили іншим, не нам його й виправляти. От коли на нас нападають, тоді, звісно, треба захищатися. У цій книжці, та й у попередній, описано кілька таких випадків. Однак, ні в Серпня, ні в Марка не піднялася рука знищити опира під час сну. На відміну від Баффі з Блейдом, яким більше нема що робити. Не подумайте, ніби автору подобається спосіб життя опирів, чи він сам до них належить. Але від того, що на них полюють всілякі мисливці на опирів, їх чомусь менше не стало.
Отже, зараз наша розповідь про двох підлітків із Серединного світу – Оленку та Юрка, вже знайомих вам комп’ютерних геніїв, котрі навіть не здогадуються, в яку халепу втрапили. Кілька місяців тому, здається, 18 квітня, в суботу, бабуся витурила їх із хати, щоб подихали свіжим повітрям й замислились над своїм життям. А сама взялася за домашні справи, зокрема, за ретельне прибирання, бо наближався Великдень. Тому діти не вельми пручались. Може, й не варто було їх відпускати самих. У такому віці легко заблукати між трьох ялиць, а надто дітлахам, котрі втратили почуття реальності.
Оленка з Юрком поплентались у парк, ту саму Погулянку, де ще тільки пробивалася з-під торішнього листу трава, а з ярів дихало зимою – темною і холодною. Юрко з Оленкою жили без мами й тата. Ті ніяк не хотіли повертатись із заробітків, і це теж було причиною для смутку, бо батьки на вихідні мають бути вдома.
Був пізній ранок, і в парку панувала тиша. Ні птахів, ні собак, ні людей. У цій гнобливій тиші діти йшли як зачаровані – навмання. Парку, порізаного ярами й видолинками, вони не знали, бо дуже рідко туди ходили. Батьки заробили на квартиру, потім на меблі, потім на авто, а тепер збиралися заробити ще на освіту дітям, як воно заведено в Серединному світі, де без грошей ні туди, ні сюди. Хоча Оленка з Юрком і без грошей добре вчились.
Бабуся пояснювала це так:
– Вони не можуть перестати заробляти гроші. Якби я знала, як їх зупинити!
– Може, нам захворіти? – висловив здогад Юрко.
– А, може, мені померти? – запропонувала бабуся.
Що й казати, бабуся у них була класна. Без неї вони б не вижили в цьому світі...
Вони все далі сходили вниз, бо туди вела стежка, і тиша стала ще тихішою, а повітря швидко наповнювалося туманом. Від цих тиші й туману в дитячі голови, що звикли до іншої реальності, а тепер зіткнулись із чимось справжнім, почали проникати навіть моторошні думки, які могли перетворитися на глюки.
Юрко заходився насвистувати, а потім сказав:
– Знаєш, бабуся говорила, що за книжки можна віддати навіть життя. Вона така, що віддала б...
– Як це, віддати життя?
– Не знаю. Уяви собі, що в книгарні почалася пожежа. Ну, й поки не приїдуть пожежники, треба рятувати з полум’я книжки. Бабця напевно б винесла спершу свої улюблені, а потім решту.
– Ага, – сказала Оленка. – Якби в нас почалася пожежа, я б спочатку винесла комп. Там – усі наші книжки.
– Книжок в інтернеті повно. І там для них надійніше місце, хіба що вірус туди запустити. Уяви собі, скільки книжок згоріло, доки не було інтернету! І їх ніхто вже не поверне. Найкращі книжки – це ті, які не горять.
Тільки він вимовив це, як Оленка вигукнула:
– Ой, сніг!
Вони й не помітили, як за спиною в них виникла й спинилася хмара і з неї посипався лапатий квітневий сніг. Нічого незвичайного, але посередині хмара була темна, і звідти сипались маленькі блискавки. Але грому вони не почули. Видовище вражало: ніби білу хмару намагався розірвати навпіл чорний птах. А далі вони помітили, що сніг не такий. Під ноги їм упав перший, списаний з обох боків, аркуш. Потім ще. Аркуші падали з неба і всі були списані. Доторкаючись до землі, вони намокали. Їх було дуже багато, і падали вони всі в одному місці. Коли це скінчилось, Юрко глибокодумно мовив:
– Я читав, ніби з неба падали жаби й риби, навіть квіти.
Мовляв, нічого дивного. Якби з неба падало каміння, було б набагато гірше.
– Нічого ти не розумієш! – розсердилась Оленка. – Ми говорили про книжки, і ось нам звалилась одна на голову...
– Ну, це не книжка, а якісь розрізнені записи!
– Хіба ти не знаєш, що книжки писали колись рукою, а вже потім друкували? Просто нагорі сильний вітер, і він повідривав сторінки.
І Оленка заходилась збирати розсипані аркуші.
– Навіщо це ти робиш?
– Це нам послання. Ми його повинні прочитати. Книжці потрібна допомога.
Юрко теж нахилився й почав збирати аркуші.
«Це могло й з літака випасти», – подумав він, бо, на противагу сестрі, намагався все пояснити логічним чином.
– Щось мені підказує, – мовила Оленка, – що нам треба мовчати. Ба не повірить, що це могло впасти з неба. Ми це висушимо перед каміном і прочитаємо.
Юрко придивився до тексту й скривився:
– Ну й почерк! Але сторінки пронумеровані, правда, іншим чорнилом.
