– Бач, і ти помітив. А чом би й ні? Де їй королева знайде принца? Ні, проблема не в цьому. Цікаво, чи це кохання взаємне? Такі молоденькі дівчата завше мають фіалки в голові...
– Що-що?
– Так кажуть у Серединному світі А ти, бідако, не маєш ні дому, ні дівчини...
– Я письменник, – перемінившись на лиці, мовив Герман.
– А що, письменники не такі люди, як усі?
– Не такі.
– Ну, добре, добре, – поплескав його по плечу Спрячик. – Не гнівайся! Хочеш зіллячка?
– Маєш «Норвезький ліс» Бітлз? Постав, і ми квити.
– Звісно. Не думав, що такі здорові дядьки досі люблять бітлів.
– До нас усе приходить із запізненням років на сорок, – пояснив Герман. – А цю пісню я чув... – Він наморщив чоло. – От чорт, клята пам’ять! Не можу згадати... Пам’ятаю те, що було вчора, і те, що давно. А середина...
– А середина – в Серединному світі! – захіхікав домовик, уже втретє затягуючись зіллячком.
– Точно!
– Може, це через той рубець у тебе на голові? Звідки він у тебе?
– Послизнувся, впав... – засміявся Герман.
Хоч він і не курив зіллячка, але надихався диму, і це його розвеселило.
– А знаєш, кльова пісня, цей «Норвезький ліс»! – вигукнув Спрячик. – Аж до кісток проймає...
Вони ще прокрутили пісню разів п’ять, підспівуючи щораз голосніше. І тут до музики додався звук бубна.
– Так нечесно! – закричав Спрячик. – Цього не має бути!
«Це не в магнітофоні, – подумав Герман. – Це надворі. Це по мене. Я мушу це зробити, бо моя голова просто вибухне...»
– Я зараз, – мовив він, важко дихаючи. У голові паморочилось, до горла підступала нудота.
Тримаючись за поручні, він зійшов униз. Накинув на білу сорочку темний плащ і розчинився у пізньому вечорі, майже ночі. Як тільки він зупинявся, виявляючи нерішучість або спротив силі, що ним керувала, у голові відлунювали болючі удари бубнів, а перед очима, вказуючи дорогу, черкали вогняні пера. Далі він уже не пам’ятав нічого.
Отямився Герман аж уранці, у себе в кімнаті. Коло нього сидів Спрячик.
– Вибач, – сказав домовик. – Не думав, що тебе так візьме. А якби ти попробував зіллячка....
– Я й пробував. Ще в школі. Нічого, все гаразд.
– Либонь, це все через той рубець на голові, – замислено сказав Спрячик. – Ця штука називається алергією. У мене, наприклад, алергія на яйця. Уявляєш, мій попередній господар смажив собі яєчню тричі на день. Жах!
Серпень виник на мить на освітленій ліхтарем алеї, щоб Марко, який наближався, не тривожився. Сиволап тут-таки перебирав лапами у мокрій траві, готовий кожної миті стрибнути до наплічника. Його супроводжувало троє охоронців. Принца не супроводжував ніхто, бо це була таємна вилазка. За мить надійшов розрум’янілий від швидкої ходи Марко.
– Сподіваюсь, наші велосипеди не заіржавіли, – сказав він. – Моє пошанування королю котів!
– Вітаю! – буркнув Сиволап.
Хлопці рушили вздовж Королівського парку, намагаючись триматися в тіні. Була глупа ніч, і світилися лише ліхтарі. Деякий час кожен думав про щось своє. Сиволап шкодував, що не передав Феліксу деяких розпоряджень особисто і що той досі не повернувся із Серединного світу. Хтозна, про що думало четверо дужих, посмугованих бойовими рубцями котів, що ступали за ним. Їм не треба було подавати голос: вони спілкувалися зі своїм королем телепатично, чим незмірно перевершували людський рід.
Маркові було краще, ніж Серпню, бо він не мусив крадькома тікати з рідного дому. Зрештою, вони можуть повернутись досить швидко, доки не зчиниться переполох. Він подумав, що якби діти завжди слухалися батьків, то світ не рухався б ні вперед, ні назад. Батькам, звісно, така думка не сподобається, але хіба вони колись не чинили так само зі своїми батьками? Як мама відважилася привести пораненого лицаря до себе додому, як батько одружився з дівчиною із Серединного світу всупереч волі Старих. Батькові з матір’ю довелося дорого за це заплатити. Старі вважали, що їхній шлюб порушує гармонію в Королівстві, і, на перший погляд, начебто так і було. Однак Королівство – не оранжерея, не притулок для книжок, і навіть не скарбниця, а частина Всесвіту, де світло й темрява співіснують, де кожен день треба пробувати щось нове, порушувати правила, сперечатись з законами.
Марко натомість думав про практичніші речі. Як, наприклад, їм скоротити шлях до Межової ріки. І був заскочений зненацька питанням товариша:
– Ти попрощався з Люциною?
Марко відчув, що шаріється. Це його розсердило: ото ще дітвак! Він скоса зиркнув, чи Серпень, бува, не глузує. Ні, той був серйозний. Останнім часом Серпень дуже подорослішав.
Марко розвів руками:
– Не встиг.
На що Серпень жартівливо відказав:
– Будеш неуважним, мою сестричку забере в тебе хтось інший. Я думав, що у вас це серйозно...
Марко прикусив губу й не відповів нічого. Він хотів побачити Люцину, але та ніби зумисне кудись сховалася. Напевно, до своєї вежі. А піти до неї забракло сміливості. Він удав, ніби до чогось прислухається. І тут Серпень його ошелешив:
– На цій вулиці живе моя дівчина. Я хочу, щоб ви познайомились. Лише кілька хвилин, добре?
Це вперше Марко почув щось таке, і промимрив:
– Та пізно ж. Може, іншим разом?
