– Транслюйте! – махнула рукою Олімпія.
Пан посол, схилившись, швидко набирав на мобільному повідомлення. Це означало, що нарешті починає щось відбуватись і зупинити його вже не вдасться. «От і добре», – подумала Олімпія. То був не той посол, що був присутній при її сходженні. Як мало вони знали про крутиголовців! Їхні серця були замкнені на сто засувів, запечатані сімома печатями, а очі здавалися порожніми, бо з них не визирала душа.
– Шановні панове міністри! Шановний пане посол! Зараз нас слухає все Королівство. Нас могла б слухати й Імперія. У Королівстві часто говорять: «Справжні книжки не горять у вогні і не тонуть у воді». Бо вони створюються спочатку в головах. Тому нам, громадянам Королівства, нема чого боятися за книжки. Ми мусимо подбати про думки, які народжуються в головах, і про самі голови. Тому я прошу книгонош повернутися додому, не піддавати ризику свої думки й голови. Якщо Імперія проти їхнього перебування, якщо від цього страждають родини книгонош тут і люди Імперії, то краще повернутись. Жоден наш король не заохочував і не забороняв громадянам ставати книгоношами. Вони самі це робили. Їм здавалося, що вони несуть світло розуму в Імперію. Однак не можна кудись принести світло розуму. Воно буде або кволим, або сліпучим, тобто завжди штучним. Світло розуму мусить народитися в душах людей.
Так, це велика спокуса нести світло туди, де його начебто немає. Але це лише спокуса. Не книжки, а думки літають вільно по світі, не люди, а думки, легко перетинають кордони. Боюся, що ви не одразу приймете ці слова. Я хоч зараз готова піти з палацу й зайняти в Королівстві найскромніше місце. І мої діти підуть зі мною, бо ми – одна родина.
І ще одне, що стосується зовнішньої політики наших двох держав. Книгоноші були завжди. Існували навіть ордени, які викуповували книгонош із в’язниць Імперії. Це ганьбить наше Королівство. Виходить так, ніби ми оцінювали грошима свободу наших громадян. Уявіть, якби з Імперії до нас теж приходили люди й поширювали невластиві нам погляди. Хіба не були б ми обурені?
– Це що, зрада? – вигукнув хтось з присутніх.
Але королеву вже неможливо було спинити. Вона сказала:
– Істина не може бути білою чи чорною!
Королева глянула на Алексуса й помітила в його очах щире захоплення. Зовсім недоречно, але вона раптом уявила, як вони сидять поруч перед каміном і дивляться на полум’я, а надворі в темряві гуде вітер і дзвенять дзвіночки, прив’язані до гілок дерев. Вона помахом руки відігнала від себе це видіння.
– Істина полягає в тому, що змінити Імперію ззовні не можна. І там це добре знають. Але книгоноші дають привід нами маніпулювати, навіть шантажувати. Таке часто трапляється в Серединному світі. Там були і є імперії. Їм вистачає власних земель, але, щоб тримати вкупі народи, потрібно щось таке, щоб їх об’єднувало, якась загроза...
– Ви це серйозно, Ваша Величносте? – іронічно запитав посол крутиголовців. – А рік тому, коли помер ваш чоловік, король Даниїл, ви звинуватили Імперію у втручанні у внутрішні справи Королівства.
– Це була спроба змінити народ Королівства зсередини. Пробний хід. Зараз ми маємо зовнішній тиск. Імперії не заважають книгоноші. Навпаки, вони допомагають досягнути їй змін на краще. Ті книжки, які носять наші люди, є й у ваших бібліотеках, тільки вони для обраних. Ці обрані колись зроблять державний переворот, щоб Імперія мала право називатись освіченою Імперією. Але суть її при цьому не зміниться, чи не так? Я пропоную ось що. Ми повинні піти до Межової ріки й допомогти нашим людям повернутися назад. Я не зійду з берега, доки останній книгоноша не покине Імперії.
Залягла тиша, наче повинно було трапитися ще щось. Посол крутиголовців замислився, шукаючи якоїсь менш-більш дипломатичної відповіді. Інші ж дивились на двері, а дехто у вікно, ніби зараз з’явиться ще хтось і поставить крапку над «і». Насправді ніхто нічого не розумів. Можливо, не розуміла чогось і сама королева, будучи за вдачею не надто впевненою в собі. І тут, порушуючи всі писані й неписані правила, до зали засідань увійшла заплакана принцеса Люцина. Вона ступила кілька кроків по килимовій доріжці й сказала одне-єдине слово:
– Мамо!
Церемоніймейстер заплющив від жаху очі, бо це ж бачила вся країна.
– Що, донечко?
Олімпія підвелась і пішла їй назустріч.
– Мамо! – заплакала Люцина, тулячись до неї. Більше їй не вдавалося сказати ні слова.
Церемоніймейстер кинувся до неї зі склянкою води, але від хвилювання рука затремтіла, і склянка випала, проте не розбилась. Він так і застиг над нею.
– Донечко, що трапилось? Щось із тобою, із Серпнем?
Люцина заперечно похитала головою:
– Яйце... Яйце зникло!
– Тільки й усього? З яйцями це буває.
– Я обіцяла берегти його! – ще дужче заплакала Люцина.
