Нарешті церемоніймейстер здогадався й наказав припинити трансляцію. Тому люди, що встигли зібратися на майдані, не встигли побачити, що відбувалося далі. Через півгодини з палацової брами виїхав королівський лімузин у супроводі кількох авто й швидко помчав у напрямку Межової ріки. З точки зору ревнителів закону в Королівстві настав повний хаос. Ніхто нічого не зрозумів, однак чимало громадян Королівства вирушило, хто на чому, навздогін за своєю королевою.
Домовичок Спрячик і Герман ні сном, ні духом не відали про те, що відбувалося, бо телевізора в Марковому домі не було. І серце не чуло, що, можливо, зараз вирішується доля Королівства. Зрештою, чого б йому було чути, коли один був із Серединного світу, а другий – з Імперії. Проте це ще не означає, що в них не було своїх проблем.
Герман сидів на ґанку. Голова в нього була затуманена. Чи від зіллячка, яким він напередодні надихався, чи від чогось іншого, але не пам’ятав, що з ним учора було, коли він вийшов з мансарди. Та ще не міг взятися за перо. Пальці наче розучились виводити літери. Герман був переконаний, що ці проблеми якось пов’язані між собою.
Спрячикова проблема полягала в іншому. Проте він мусив про неї мовчати, бо то була велика таємниця. Як на те, й день випав понурий. У повітрі витала переміна погоди. Збиралося на дощ, і навіть у саду було важко дихати.
Домовик скотився на сходинку поруч із Германом, сів і мовив співчутливо:
– Може, зіллячка? Бо вигляд у тебе...
– Відчепися! – буркнув той.
– Бува й таке, – зовсім не образився Спрячик. – Коли чимось захопишся, дуже-дуже, то легко й охолонеш. Я б радив тобі попробувати якесь нове діло.
– Наприклад?
– Повитирати книжки в бібліотеці. Може, щось цікаве знайдеться...
Герман подивився на низько навислі хмари й зіщулився від вітру, що проникав у сад повітряними коридорами.
– А чом би й ні?
Книжки були не лише в кабінеті, а й у коридорі, під сходами, навіть у шафі для одягу. Дивлячись на все це багатство, Спрячик мудро промовив:
– Навіщо писати книжки, коли їх і так багато?
На що Герман відповів не менш мудро:
– Книжок ніколи не буває забагато для того, хто любить читати.
Пилюки назбиралося стільки, що обидва почали чхати і очі в Германа засльозилися. Він перекладав важкі томи словників та енциклопедій, а Спрячик витирав вологою ганчіркою пилюку й павутиння. Врешті, коли вони скінчили одну шафу в коридорі, Герман мусив визнати, що за все життя не зміг би це прочитати. Спина заболіла від напруження, руки вкрилися чорним пилом.
– Годі! – скомандував Спрячик. – Треба поїсти.
Він грюкнув дверцятами – й на підлогу раптом упала закручена срібною кришкою пляшечка з чимось червоним.
– Може, це якась наливка?
– А може, отрута? – висловив здогад Герман, але Спрячик вже встиг понюхати рідину.
– Пахне малиною. Клас! Може, цій наливці вже сто років? Гайда на кухню!
Вони помили руки, Герман поставив на вогонь чайник.
– Слухай, – сказав він, – а може, ми б дочекалися господаря? Чому ми маємо пити його наливку без нього?
– Ти не знаєш домовичих Правил?
– Ні, не знаю.
– Так-от, домовик має право споживати усе, що знайде їстівного чи питного. Він живе на повному пансіоні. Знаєш чому? Бо колись один домовик врятував цілу родину від смерті.
– Як це?
– Він покуштував юшки з грибів, які назбирали дітлахи. А гриби виявились смертельно отруйними.
– То він помер?
Спрячик поважно кивнув:
– На місці. Але встиг сказати, що юшка отруйна.
– Жах! – тільки й мовив Герман.
– Через те ми заслужили право їсти все. І пити – також.
– А Марко про це знає?
– Думаєш, він був би проти? У нас є така приказка: «У скупого господаря домовики не живуть».
Спрячик знову понюхав напій, а тоді хильнув. Завмер на мить... і смачно плямкнув:
– Який букет! Нектар!
Герман і собі ковтнув. По жилах одразу заструменіло тепло, а повітря запахло малиною і ще якимись квітами. Вони ще хильнули по ковтку. Потім Спрячик закрутив корок:
– Нехай і Марко скуштує. Класний напій!
– Еге ж, – згодився Герман.
Вони сиділи навпроти один одного, заплющивши очі від насолоди. У голові спочатку виник легкий туман, а потім його наче пронизав сонячний промінь. Першим розплющив очі домовик:
– Мушу тобі щось розповісти.
– І я мушу тобі щось розповісти, – мовив Герман.
Тим часом, притулившись до мами, Люцина продовжувала гірко плакати. Автомобіль мчав до Ріки, але наша панночка не відчувала швидкості. Плакала вона вже не за втраченим яйцем, і не через небезпеку, що нависла над Королівством. Ні, їй тепер було шкода себе, незугарної, нерозумної, безвідповідальної дівчини із Серединного світу. Плакала вона так, як колись у Львові в ті нещасливі для неї дні, коли цілий світ дивився на неї скоса й глузливо підставляв ніжку. Тому мама втішала її так само, як тоді. І незважаючи на жаль, їй все ж було добре поруч з мамою. Не мало значення, куди вони їдуть, тільки б їхали якомога довше.
Трохи заспокоївшись, розповіла вона про короля переліток, про те, що хотіла піти разом з Марком і Серпнем до Межової ріки шукати переправи, і тепер шкодує, що не пішла. І що палац став їй немилий, і все життя – також немиле.
