Олімпія мовчки слухала, позираючи у вікно, за яким починався дощ. "Усе повторюється, – думала вона, пригадуючи власну юність, точніше, той болючий перехід від дитинства до юності, коли світ здається порожнім і ворожим, якщо у ньому не вистачає однієї людини. – Господи, – аж здригнулася, – в кого ж вона закохалась?» Олімпія обережно, мовби, намацуючи стежку в наляканих сутінках доньчиної душі, мовила:
– Не переживай, ні Марко, ні твій брат не перепливатимуть Ріки.
Вона зумисне поставила Марка на перше місце, але Люцина відмахнулась від неї якось ображено:
– Я й не переживаю! Нічого ти не розумієш, мамо!
Отже, найімовірніший варіант пролетів. Мати розгубилась: хто ж міг заволодіти Люцининим серцем? І вона відступила. Дитина мусить пережити той перший біль.
– Може, ти ще захочеш повернутися до палацу? Ми – родина і маємо триматися вкупі.
– Я хочу назад, до Серединного світу! – і Люцина знову вибухнула плачем.
Олімпія зрозуміла, що треба діяти жорсткіше.
– Ми там нікому не потрібні. То – не наш світ. Ми потрібні тут, і будемо залишатися, доки зможемо. А щодо тебе самої, то ти не просто принцеса Люцина, дочка короля Даниїла. Ти – обличчя Королівства, розумієш?
Люцина перестала плакати. Мати продовжила:
– Це обличчя мусить сяяти, як сонце, усмішкою, проганяти хмари, втихомирювати вітер. Хочеш, ми відновимо турніри, й найкращі лицарі будуть видиратися на вежу, щоб зняти перстень із твоєї руки?
Люцина всміхнулася крізь сльози:
– Ну, це вже анахронізм!
– Але й молодь пішла! – вдавано обурилась Олімпія. – Жодної тобі романтики. Не хочеш, не треба. Витри носика, бо ми вже приїхали. Щодо яйця, то нічого не відбувається просто так, повір мені. І ти не могла нічого вдіяти.
«Я знаю, хто його взяв. Але не можу цього сказати», – подумала Люцина.
Вона витерла лице маминою хустинкою. Навіть якщо б від цього залежала доля Королівства, вона б не сказала нічого.
Герман і Спрячик сиділи навпроти один одного на Марковій кухні й, наче карти на стіл, викладали свої найстрашніші таємниці, приховані від усього світу. Першим почав сповідатися Спрячик. Видно, це йому нелегко давалось: бідака аж скрипів зубами, проте правда рвалася з нього, як вода через греблю. І відсунуло заслінку диво, що знаходилось у пляшечці напою, що пахнув малиною.
– Так-от, друже Германе, – почав домовик, – мене послали за тобою шпигувати. По-іншому це паскудне діло й не назвеш. Розумний би одразу здогадався, чого це домовик, котрий був на службі в Повелителя темних сил, а потім у пришелепкуватого музиканта, що не мав навіть пристойного кутка, а якесь кубло з обдертими стінами та купою дисків на підлозі, потрапив до святого Королівства. Та ніколи би він туди не потрапив! Нізащо!
– То як же ти тут опинився? – спитав Герман.
– Скинули на парашуті. Небо ж над Королівством, Серединним світом, навіть над Імперією – одне, отже, нічиє.
– Еге ж, спробував би до нас залетіти якийсь літак, одразу ж збили б!
– Одним словом, дали мені спецзавдання. Спершу натиснула Колегія домовиків, мовляв, лишуся без роботи...
– За що?
– Не допильнував Повелителевого дому. Головне, що довгомуду Лукашу нічого, спокійно працює собі автомеханіком. Тепер думаю, що на Колегію натиснули темні сили, яким нізащо не потрапити до Королівства. Прикинь, наставили мені ніж до горла, і я зрадив свій принцип – ніколи не влазити в чужі справи. А що б ти зробив на моєму місці?
– Чекай, я тобі ще не те розкажу!
Домовик пошкріб потилицю:
– Ну, було так. Мав я поселитись у цьому домі й допильнувати, що ти пишеш, а потім влаштувати пожежу, аби твоя книжка згоріла разом з тобою. Не переживай, тебе б я не спалив. Жоден домовик на таке не здатний.
– А Повелителів дім, що з ним сталося?
– Я був у відпустці. Дім загнала під землю тутешня королева, яка ще не була тоді королевою. Ну й сила в цієї жіночки!
– Справді, – замислився Герман. – В Імперії дуже сильні маги, але на таке вони не здатні.
– А знаєш, чому їй це вдалося?
– Ну?
– Бо роз-сер-ди-ла-ся! Ясно? Сина, принца Серпня, в неї відібрали, а саму запроторили до Серединного світу. А коли ще й зникла Люцина, наша принцеса... Гнів у ній наростав роками, а потім – раз! Тут кажуть: повінь починається із зайвої краплини дощу. От я й подумав, чи велика біда – тихенько спалити твій роман у грубці, а самому щезнути? Це, звісно, непорядно з мого боку. Але принаймні будинок і ти вцілієте.
Герман якийсь час мовчав. Схоже, домовик не належав до тих, кого мучать докори сумління. Не витримавши паузи, Спрячик вів далі:
– Не розумію, що їм потрібно більше: книжка, ти чи книгоноші, через яких лихоманить усі три світи. У Серединному світі полюють на книжку про них, у Королівстві я полюю, тобто полював на тебе, а в Імперії полюють на книгонош. Здуріти можна! Краще б тих книжок на світі не було. Ніхто не писав би, і не садовили б за них у в’язницю!
– Хіба винна дичина, що на неї полює мисливець? – сказав Герман. – А тепер слухай, що я тобі скажу. Ні, покажу!
Він повернувся спиною й підняв сорочку.
– Ой! – замружився домовик. – Де ж це тебе так?
