Пан Ка ріс далі. Добре, що штани були з запасом, тому він ще не виглядав цибатим опудалом. Але запас уже закінчувався, і на оновлення гардеробу потрібні були додаткові видатки. А коли йшлося про додаткові видатки на конче потрібні речі, а не на нові фіранки, килим чи чергову гіпсову почвару, пані Ка виявляла великий спротив. Наразі вона мала інший клопіт. Якимось чином квіти з’являлись у вазі зі штучними трояндами, в холодильнику, за дзеркалом у ванній, а коли вона знайшла цілий оберемок бур’яну на білому дивані у вітальні, її мало не вхопив грець.
– Далися тобі ці квіти, – заспокоював дружину пан Ка.
– Бур’ян! – огризалась пані Ка.
Із детективних фільмів пан Ка знав, що таємницю появи білих квіток можна розгадати за допомогою камер стеження, але, звісно, такої розкоші вони не могли собі дозволити. Як же квіти потрапляють у дім, куди туди не наважуються залетіти навіть мухи? Він хотів знати це не задля свого душевного спокою, ні, хоч потребував його більше ніж будь-коли, а задля істини.
Пан Ка ріс і відчував те, що відчуває дитина, коли росте: страх і допитливість. І ось одного вечора він заховався за рогом будинку і почав чекати телепортації квіток. Надворі було тепло, тихо і темно, і пан Ка встиг задрімати. З цього приємного стану його вивело посіпування великого пальця на правій руці. Він розплющив очі й побачив крихітного чоловічка в білій сорочці й зеленій шапочці, який кликав його за собою, приязно посміхаючись і підстрибуючи.
«Час прокидатися», – подумав пан Ка і прокинувся... на газоні. На каменях альпійської гірки стояли малесенькі музиканти і грали джаз. Такі самі інструменти, тільки дуже маленькі. Пан Ка колись грав на саксофоні, доки не одружився. Ноги пана Ка, забувши про радикуліт і пенсійний вік, почали виробляти казна-що.
Коли пані Ка встала вранці, то побачила як її чоловік у вінку з білих квітів вигоцує на газоні, витоптаному вщент, і вигляд у нього, хоча й замучений, але цілком щасливий, вона, здається, вперше за багато років заплакала. А потім вхопила Ка за рукав, повела до хати, й тільки в передпокої ноги його вгамувались. А пані Ка помітила, як виріс її чоловік, майже такий самий високий, як у молодості, а рукави светра сягають лише до ліктів. Того, що на гномові теж вінок, лелека лежить на траві, а жаба взагалі зникла, вона не зауважила.
Пані Ка хотіла вкласти чоловіка в ліжко, але той випручався, пішов до вітальні і впав на білий диван, навіть не скинувши черевиків. Вона хотіла закричати, але не змогла. Натомість прошепотіла таке незвичне для неї слово:
– Нехай.
Нехай, то й нехай. Пан Ка проспав до обіду, тоді взяв заступ і перекопав увесь газон. І висіяв на ньому все насіння, що вночі в кишені насипали йому перелітки. Коли насіння посходило, невдовзі на подвір’ї усіма барвами заяскрів чудовий квітник. Тільки білих квіток там не було. Вони зникли разом з чоловічками-музиками.
Пан Ка купив саксофон і грав для квітів, щоб ті краще цвіли, бо звідкись знав, що квітам потрібна музика. І, звісно, грав для пані Ка, бо куди та могла дітись.
Іноді він відчував якусь незрозумілу тугу за білими квітами й заходив у бар. Квітка пустила коріння, і бармен пересадив її в горщик з землею, де вона почувалася ще впевненіше.
– Хто б міг подумати, – розчулено бурмотів бармен, – таке мале, а таке живуче!
«Хто б міг подумати, – думав Ка, що я виросту і гратиму на саксофоні!»
Моє рішення – остаточне. Я йду в Королівство. У мене є книга з картою. Книжка не лише для дорослих, гадаю, і для дітей також. Це означає, що діти теж туди можуть потрапити, без супроводу дорослих. Цікаво, хто б мене супроводив... Батьків у мене нема, а вихователі притулку – їм до Королівства зась. Їх там ніхто не прийме. Я не певна, що і мене приймуть, хоч я люблю книжки і котів. Але, можливо, цього замало. Я ще вмію мити посуд, прибирати й полоти грядки.
Я не можу більше жити в Серединному світі, в притулку для розумово відсталих дітей, як вони нас називають, а тому вважають, що книжки нам не потрібні. У нас їх майже немає. Цю книжку про Королівство я знайшла в закинутій котельні, за купою вугілля.
Написала собі на долоні три літери К: коти, книжки, Королівство. На уроці дивлюся на літери і згадую, як Люцина в Граничному світі малювала для бабусі літери на стіні під килимком. Бо вони такі красиві.
Я вже не певна, де зараз перебуваю: в Серединному світі чи Імперії. Бо мені доводиться ховати книжку, щоб її не відібрали. Так, як у Імперії.
У книжці з’явились книжкові гноми. Вони спершу вишикувались на першій сторінці й привітно махали мені руками. Я така рада! Вони провели мене до того місця, де написано: Повінь починається тоді, коли впаде зайва краплина дощу. Що ж буду чекати тієї зайвої краплини.
Вона впала. Зайва краплина. Вночі мене побили у спальні за те, що я не віддала своєї порції десерту Мавпі. Три печеньки. Я сказала, що з’їм сама, бо мені треба рости, і з’їла печиво на очах у всієї їдальні.
