– Допоможи! – крикнув він годинникареві, і тепер вони, впершись ногами в землю, щосили тримали дерево. Їхні серця вперше бились в одному ритмі, адже їм обом було потрібне дерево-сад. Більше, ніж спогади про минуле, більше, ніж мрії про майбутнє. І хоч в одного була скалічена рука, а інший був кволий від народження, вони втримали дерево. А перелітки, що опікуються деревами зі свого саду, відлетіли геть. Чи варто говорити, що наступного року дерево заквітло й принесло перші плоди з божественним смаком, який нагадував і вишню, і яблуко, і сливу, і персик. Це дерево стало матір’ю всіх садів у цьому краї з неродючою, здавалось би, землею, а воїн і годинникар здобули велику повагу серед садівників. Однак щось стримувало їх від розповідей про переліток.
У одному великому місті жив собі репортер, який шукав сенсації, тобто тим, чим займаються всі порядні репортери. Ви, мабуть, подумали, що й розповідь буде про те, як він досягнув успіху, сфотографувавши переліток. Але ні, це історія поразки, а не успіху, хоча іноді поразка важливіша за саму перемогу.
Наш репортер спеціалізувався на катастрофах. Не тому, що вони його приваблювали, просто газета, де він працював, називалась «Потойбічні і посейбічні новини», і в ній була сторінка, що висвітлювала пожежі, потопи, аварії та інші неприємні речі. Насправді ж він любив квіти, дерева й гарних звіряток. Але на цьому грошей багато не заробиш. Точніше, не заробиш узагалі.
Той день починався спокійно. Репортер встав, умився, випив кави й сів у ліфт, спустився на перший поверх, вийшов на вулицю, де мав сісти в 24-й або 45-й автобус, проїхати шість зупинок, увійти в будинок, де розташувалась редакція, і там чекати, поки щось не трапиться. А коли трапиться, то мчати щодуху на місце пригоди. Так роблять репортери у всьому світі, нічим не відрізняючись один від одного, доки щось у них всередині не клацне й не скаже: «Зупинись!»
Репортер «Потойбічних і посейбічних новин» йшов до автобусної зупинки, як раптом помітив, що у скверику чогось бракує. Може, лавки, на якій він любив посидіти у вихідний день, повертаючись з крамниці. Ні, лавка стояла на місці. Бракувало каштана, старого великого каштана, під яким, власне, мала стояти лавка.
Зараз була рання весна, міським деревам стинали верхівки, нічого дивного, але щоб зрізали ціле дерево... Як прикро! Репортер нагнувся, підібрав біля пенька гілочку завдовжки з олівець і поклав до сумки з репортерським причандаллям. На згадку про дерево, якого вже ніколи не побачить.
Того дня трапилось виверження вулкану на Гаваях, що в тих краях доволі звичайна річ. На Гаваї репортер, звичайно, не поїхав, але написав статтю й прикрасив її світлиною з інтернету. Ото й уся робота.
Вдома репортер вийняв з сумки гілочку каштана й поставив у склянку з водою. Так робила його мати, коли знаходила десь зламану гілочку. Через якийсь час гілочка пускала коріння, і мати несла її і десь садила, поки він сидів перед телевізором чи грав у футбол, як кожен нормальний хлопець. Він не знав того, що гілочки вкрай рідко пускають коріння у склянці з водою, просто його мати – незвичайна жінка. Тепер вона мешкала на околиці в дідовому будиночку, майже на селі.
Сьогодні він згадав, як мати питала його:
– Ти бачиш?..
– Що?
Йому здавалось, що люди мусять бачити одне й те саме. Навіщо запитувати? – знизував він плечима.
Відколи каштанова гілка з’явилася в його маленькому помешканні на сьомому поверсі, репортер став дуже відповідальним. Він ставив склянку під скупі промені сонця, міняв воду, а на роботі був неуважний. Правда, цього ніхто не помічав, бо інші були так само неуважні, може, навіть ще більше, ніж він. У такому великому місті люди не помічають одне одного.
У глибині душі репортер не вірив, що йому вдасться виростити дерево з гілки. Бо він не знав, куди його посадити. Треба таке місце, щоб дерево нікому не заважало. А в місті це майже неможливо.
У його матері все так гарно росло, цвіло й родило, ніби вона знала якийсь секрет. Але тепер йому ніяково було розпитувати. І в її садку місця для великого каштана також немає.
Через три дні бруньки на гілочці почали збільшуватися. Усього три бруньки. Три листочки. Один вгорі, а два по боках. Він сфотографував їх, збільшивши зображення. Збільшені бруньки нагадували дитячі личка.
Якось уночі репортер прокинувся і побачив, як довкола гілочок літають крихітні напівпрозорі чоловічки. Оскільки він був дорослим чоловіком і працівником поважної газети «Потойбічні і посейбічні новини», то йому й на думку не спало увічнити це видовище на цифровику. Він спеціалізувався, як ми вже казали, на природних та неприродних стихіях. Всілякою чортівнею займався у них в газеті чоловік на ймення Мортіус.
Хай там як, але світлячків, як називав їх репортер, кожної ночі ставало дедалі більше. Вони літали вже по цілій кімнаті, найсміливіші сідали на бильця ліжка. Та коли одна істота збиралась приземлитися на груди репортерові, він їй цього не дозволив. Може, вони гарячі, ще обпечуть. І взагалі, його серце – це тільки його територія.
