Вранці в редакції репортер підійшов до Мортіуса й сказав:
– Останнім часом у мене в домі літають якісь істоти.
Мортіусу можна було так сказати, бо той нічому вже не дивувався. Він кивнув.
– Я не божевільний, – запевнив його репортер. – Це такі маленькі напівпрозорі чоловічки з крильцями, як у метелика.
– Ага, – мовив Мортіус. – То, мабуть, перелітки. Ти що, вазонки тримаєш вдома?
Репортер аж здригнувся від несподіванки, уявивши, яких страждань зазнала б герань, опинившись в його парубоцькому кублі.
– Ні, а що?
– Бо переліток можна побачити лише біля рослин. Спробуй-но їх сфоткати, тоді скажу більше.
– А ти бачив їх колись?
– У нас на Погулянці колись їх було багато. Але я вже не застав. Або просто не бачу. Вони не кожному являються.
Репортер скривився, начебто невдоволено.
– І як мені з ними бути? Вони будять мене щоночі.
– Ти ще не знаєш довгомудів, слинявців і пліснявців. Тебе не щипали книжкові гноми, і не заганяли на дерево вовкулаки. Тож не нарікай, чоловіче. Я читав колись про двох дівчаток, які фотографували переліток. Ото галас зчинився! Правда, їм ніхто не повірив, окрім Артура Конан Дойля.
– Того, що писав про Шерлока Холмса?
– Угу. Сфоткай – заробиш грошей і станеш знаменитий.
– Ну... – якось невиразно протягнув репортер, знизавши плечима.
Того дня прорвало каналізацію в Старому місті. Жертв не було, але галас зчинився страшенний.
Розмова відбувалась у редакції, й перелітки не були в курсі того, що з їхньою допомогою хтось зароблятиме гроші. Зрештою, це не біда, гроші тобто, але перелітки почуваються значно комфортніше, коли їх не фотографують. Можливо, їх дратує фотоспалах, можливо, щось інше. Однак репортери не мають часу замислюватися над такими речами.
Серед ночі, коли перелітки почали літати по квартирі, фотограф витягнув з-під подушки камеру і взявся до роботи. Він розумів, що ці істоти зроблені з іншого тіста, ніж люди. Себто це тонка матерія і зображення розпливатиметься. Але фотоапарат був дуже професійний, і справа не в тому, чи впорається він зі своєю роботою, а чи будуть його світлини потрібної якості.
Перелітки не виявляли ні обурення, ні страху, й поводились так, наче господаря не було вдома, або так, ніби вони тут були господарями. І коли репортер подивився на результат роботи, то світлини виявились цілком реалістичні. Склянка з гілочкою, стіл, ліжко, і безлад парубоцької квартири. Жодного натяку на якісь тіні, обриси, туман чи ще щось таке містичне.
Репортер відчув глибоке розчарування, а далі тривогу за свій душевний стан, що спричинив галюцинації. А нікому ще не вдавалось сфотографувати галюцинації. Він вірив фотоапарату більше, ніж собі. І в цьому була його проблема. Власне, це проблема більшості людей, які живуть в Серединному світі.
(– Ти бачиш?
– Що?)
Але репортер гадав, що його проблема полягає в гілочці зрубаного каштана, під яким він любив сидіти, милуючись гронами квітів чи жовтим листям. А гроші для нього не були такі важливі, як для Мортіуса, що працював на двох роботах, аби прогодувати тигра Іллю, чи Тигрисика, як він його називав. Репортер довго крутив гілочку в руках й побачив, що та перестала розпускатись, завмерла. Кусень хмизу. Він викинув її у вікно, вилив воду зі склянки. І тепер міг жити далі, як жив досі. Тепер для нього було важливо лише те, що він скаже Мортіусу.
Скаже... що то був жарт. Хоча він не думав, що після всього Мортіус йому повірить. І ця думка навіть втішила репортера.
...У передмісті, в старенькому будиночку, довкола якого поскрипували вузлуваті дерева, немолода, але дуже симпатична жінка розмовляла з вазонком, де серед темнозеленого листя розпускалось гроно білих квіток.
– Води не забагато, як ви гадаєте? Не дме?
Вона прикладала вухо до блискучого листя, слухала. Була незрячою вже багато років. І не могла бачити переліток, що літали довкола.
Пані Ка наполягла, щоб будинок побудували такий, як вона хоче, відмовилась від саду, щоб дерева не заважали їй спостерігати за тим, як живуть сусіди, а замість квітника наказала посіяти траву, що її перелітки називають травою-вбивцею, і яку треба регулярно підстригати, що взагалі протиприродно. Щоб око тішили барви, посеред газону стояла купка сірих каменюк, що мали означати альпійську гірку, збоку, спершись на заступ, гіпсовий гном захоплено спостерігав усю цю красу. Були ще велетенська жаба і лелека на одній нозі, який взимку виглядав особливо сумно. Кожен зразу скаже, зазираючи через міцний паркан, що тут мешкають заможні люди.
У тому, що в самому будинку все облаштовано за смаком пані Ка, можете не сумніватись. Потрапити туди навряд чи вона дозволить. Як застереження біля парадного входу всівся чавунний бульдог.
