— Та невже? Біблія — це непорушний дороговказ для мільйонів людей на планеті. Так само, як Коран, Тора і буддистський Канон — дороговкази для людей інших релігій. Якби ти чи я могли викопати десь інформацію, що суперечила б священним історіям ісламу, юдаїзму, буддизму, поганських вірувань, то чи варто було б нам це робити? Чи мали б ми розмахувати прапором і казати буддистам: ми маємо доказ того, що Будда з’явився не з квітки лотоса? Або що Ісуса народила не Непорочна Діва в буквальному сенсі? Хто по-справжньому розуміє свою віру, розуміє також і те, що ці історії метафоричні.
Софі, схоже, з цим не погоджувалась.
— Мої друзі, щирі католики, дійсно вірять, що Ісус справді ходив по воді, справді перетворював воду на вино і що Його народила справді Непорочна Діва.
— Саме це я й маю на увазі, — сказав Ленґдон. — Релігійні алегорії стали частиною нашої дійсності. Мільйонам людей вони додають сили і допомагають стати кращими.
— Але виходить, що їхня реальність — ілюзія.
Ленґдон хмикнув.
— Не більша ілюзія, ніж реальність криптографа-математика, який вірить в уявне число «і», бо воно допомагає йому розгадувати коди.
Софі насупилась.
— Це не чесно.
Вони помовчали.
— То про що ти запитувала? — перепитав за мить Ленґдон.
— Не пам’ятаю.
Він усміхнувся.
— Спрацьовує завжди.
Годинник із Мікі-Маусом показував майже пів на восьму, коли Ленґдон, Софі й Тібінґ вийшли з лімузина на Іннер-Темпль-лейн і, обминувши кілька будинків, опинилися на невеличкому дворику перед церквою Темпля. Стіни з грубого каменю блищали під дощем, десь нагорі туркотіли голуби.
Церква Темпля побудована повністю з канського каменю. Ця незвична кругла споруда з дивовижним фасадом, вежею в центрі і довгим нефом з одного боку більше нагадує військову фортецю, аніж храм. Церкву освятив 10 лютого 1185 року Гераклій, патріарх Єрусалимський, і вона пережила вісім століть політичних баталій, велику лондонську пожежу, Першу світову війну і серйозно постраждала лише 1940 року від запальних бомб німецьких військово-повітряних сил. Після війни її повністю відбудували.
«Простота кола, — думав Ленґдон, милуючись церквою, яку бачив уперше. — Архітектура грубувата й проста, більше нагадує римський замок Сант-Анджело, аніж вишуканий пантеон. Прямокутна прибудова праворуч псує весь вигляд, однак анітрохи не приховує первинної поганської форми цієї споруди».
— Сьогодні субота, і ще дуже рано, — сказав Тібінґ і пошкутильгав до входу, — тож сподіваюся, служби зараз не буде.
Вхід до церкви був кам’яною нішею, у глибині якої виднілись великі дерев’яні двері. Ліворуч від дверей висіла зовсім недоречна тут дошка оголошень із розкладом концертів і служб.
Ознайомившись із графіком роботи церкви, Тібінґ стурбовано наморщив чоло.
— Вони відчиняться для туристів аж через дві години. — Він підійшов до дверей і потягнув за клямку. Двері не відчинялись. Тібінґ припав вухом і прислухався. За мить на його обличчі з’явилась хитра усмішка. Він показав на дошку оголошень. — Роберте, гляньте-но, будь ласка, хто цього тижня проводить служби?
Хлопчик-служка вже майже закінчив чистити пилососом підлогу, коли в двері церкви хтось постукав. Він не звернув уваги. Отець Харві Новлз мав власні ключі і повинен був прийти лише за пару годин. Це, мабуть, якийсь допитливий турист або жебрак. Хлопчик далі чистив підлогу, але стукіт не припинявся. «Ви що, не вмієте читати?» При вході чітко було написано, що в суботу церква відчиняється о пів на десяту. Хлопчик продовжував займатися своєю справою.
Раптом стукіт перетворився на гучне гримання, наче хтось гамселив по дверях металевою палицею. Хлопчина вимкнув пилосос і сердито попрямував до дверей. Відсунув засувку і широко їх розчинив. На порозі стояло троє людей. «Туристи», — не-задоволено подумав він.
— Ми відчиняємось о пів на десяту.
Дебелий чоловік на милицях, очевидно лідер серед прибулих, виступив уперед.
— Я сер Лі Тібінґ, — він мав вишукану аристократичну вимову. — Як ви, очевидно, знаєте, я супроводжую сера Крістофера Рена Четвертого з дружиною. — Він відійшов убік, і хлопчик побачив привабливу пару. Жінка мала м’які риси обличчя і розкішне каштанове волосся. Чоловік був високий, темноволосий, і хлопцеві видалося, що він уже десь його бачив.
Він розгубився. Сер Крістофер Рен був найзнаменитішим покровителем церкви. Це він оплатив усі реставраційні роботи після великої лондонської пожежі. Хлопець знав, що сер Крістофер Рен помер на початку вісімнадцятого століття.
— Е-е... велика честь познайомитися з вами...
Чоловік на милицях насупився.
— Ваше щастя, що ви нічого не продаєте, молодий чоловіче, бо говорите ви не дуже переконливо. Де отець Новлз?
— Сьогодні субота. Він прийде пізніше.
Незнайомець ще більше спохмурнів.
— Оце вам вдячність. Він запевнив нас, що буде тут, але, схоже, нам доведеться обійтися без нього. Це не займе багато часу.
Проте хлопець і далі заступав вхід до храму.
— Перепрошую, що саме не займе багато часу?
Погляд чоловіка пожорсткішав, він нахилився і заговорив пошепки, наче не хотів поставити когось у незручне становище.
