Ремі не переставав дивуватися умінню Учителя переконувати. Єпископ Арінґароса повністю йому довірився. Його засліпив відчай. Арінґароса просто дуже хотів вірити. І хоч Ремі Учитель не надто подобався, він пишався, що зумів завоювати довіру цього чоловіка і так йому прислужитися. «Я чесно заробив свої гроші».
— Слухай мене уважно, — сказав Учитель. — Відвезеш Сайласа до резиденції «Опус Деї», висадиш за кілька кварталів звідти. Тоді поїдеш до Сент-джеймського парку. Це поряд із парламентом і Біґ-Беном. Можеш поставити лімузин на площі Хорсґардз-Парейд. Поговоримо там.
На цьому зв’язок обірвався.
Факультет богослов’я і релігієзнавства Королівського коледжу розташований поряд із парламентом у будівлі, подарованій короною. Коледж заснував король Ґеорґ IV 1829 року. Факультет релігієзнавства може похвалитися не лише 150-річним досвідом дослідницької і навчальної діяльності, а й створенням 1982 року дослідницького інституту системного богослов’я, який володіє однією з найповніших і технічно найдосконаліших електронних бібліотек релігієзнавства у світі.
Ленґдон усе ще почувався кепсько, коли вони з Софі, змоклі під дощем, зайшли до бібліотеки. Головна зала була достеменно така, як описав її Тібінґ, — імпозантне восьмикутне приміщення з величезним круглим столом посередині, за яким зручно розсілися б король Артур та його рицарі, якби не заважали дванадцять комп’ютерів із пласкими екранами. У дальньому кінці зали бібліотекарка-косультант якраз наливала собі чай і готувалась до робочого дня.
— Чудовий ранок, так? — сказала вона з приємною британською вимовою. Залишила чай і пішла назустріч відвідувачам. — Чим можу допомогти?
— Дякую, — відповів Ленґдон. — Мене звуть...
— Роберт Ленґдон. — Вона приязно усміхнулась. — Я вас упізнала.
Ленґдон уже був готовий запідозрити, що на прохання Фаша його фото показали і по англійському телебаченню, але привітна усмішка бібліотекарки його заспокоїла. Він ніяк не міг звикнути до того, що став знаменитістю. Але, зрештою, хто найшвидше впізнав би його обличчя, — то це, власне, бібліотекарка в інституті релігієзнавства.
— Памела Ґеттем, — сказала бібліотекарка і простягла руку для знайомства. Вона мала розумне привітне обличчя і приємний м’який голос. На шиї в неї висіли на ланцюжку окуляри в роговій оправі з товстим склом.
— Дуже приємно, — відповів Ленґдон. — Це моя приятелька Софі Неве.
Жінки привіталися, і Ґеттем знову обернулась до Ленґдона.
— Я не знала, що ви маєте приїхати.
— Ми й самі не знали. Якщо вам не важко, допоможіть нам, будь ласка, знайти деяку інформацію.
Усмішка збігла з обличчя Ґеттем. Вона розгубилась.
— Зазвичай ми надаємо послуги лише за офіційними запитами і самі призначаємо час. Хіба що вас запросив хтось із коледжу?
Ленґдон заперечно похитав головою.
— Боюсь, ми з’явилися без запрошення. Один мій друг дуже схвально про вас висловлюється. Сер Лі Тібінґ, знаєте його? — вимовивши це ім’я, Ленґдон знову відчув гострий жаль. — Він член Королівського історичного товариства.
Обличчя Ґеттем просвітліло.
— О Боже, ну звичайно! Що це за дивак! Фанат! Коли б не прийшов, його завжди цікавить лише одне. Ґрааль, Ґрааль і ще раз Ґрааль. Їй-Богу, цей чоловік радше помре, ніж здасться. — Вона підморгнула. — Коли є час і гроші, можна дозволити собі таку примху, правда? Справжній Дон Кіхот цей сер Лі Тібінґ.
— То ви нам допоможете? — запитала Софі. — Це дуже важливо.
Ґеттем розглянулась у порожній залі і по-змовницькому підморгнула:
— Що ж, не можу сказати, що в цю мить я надто зайнята. Навряд чи хто дуже обуриться, якщо я піду вам назустріч. Що вас цікавить?
— Ми шукаємо одну могилу в Лондоні.
Ґеттем засумнівалась.
— У нас їх близько двадцяти тисяч. Чи не могли б ви трохи уточнити?
— Це могила рицаря. Імені ми не знаємо.
— Рицаря... Це істотно звужує сферу пошуків. Могил рицарів не так уже й багато.
— Ми маємо мало інформації про цього рицаря, — сказала Софі. — Ось усе, що ми знаємо. — Вона витягла папірець, на якому були лише два перші рядки вірша.
Не наважуючись показувати весь вірш незнайомій людині, Ленґдон і Софі вирішили дати тільки два перші рядки — ті, що описували рицаря. Фрагментована криптографія, так Софі це називала. Коли розвідувальна служба перехоплює закодоване повідомлення, що містить секретні дані, криптографам роздають) окремі частини цього повідомлення. Коли його розшифровують, жоден криптограф не бачить усього тексту.
У цьому ж разі така обережність була, мабуть, зайвою. Навіть якби бібліотекарка побачила весь вірш, визначила, чия це могила, і здогадалася, якої кулі на ній бракує, без криптекса ця інформація все одно була б ні до чого.
Ґеттем помітила в очах американського науковця гостру тривогу, наче знайти цю могилу було питанням життя і смерті. Зеленоока жінка, що була з ним, теж здавалася схвильованою.
Спантеличена, Ґеттем наділа окуляри і прочитала те, що було написано на папірці.
В Лондоні папа рицаря ховав,
Його плід гнів священний накликав.
Вона подивилася на гостей.
