– Золота горо, золота горо, де ти була вчора? – тихо сказала Олімпія. Очі Змія стали ще яскравішими. На їхній блискучій поверхні з'являлись і зникали якісь тіні, але так швидко, що здалеку вона просто не могла нічого розгледіти й підсунулась ближче, щораз ближче. Велетенський сірий язик метнувся з середньої пащі, обхопив Олімпію... Змій задоволено зітхнув і зімкнув три ряди зеленкуватих зубів...
За скляними дверима, у глибині, пробивалось тьмяне жовте світло, що мало означати: аптекар не спить. Онисью, бувало, посилав сюди хлопців, бо канікули – це час, позначений синцями, розбитими колінами і хворим горлом. Проте сюди вони прийшли іншою дорогою, настільки безпечною, наскільки можна собі уявити. З присутністю Сиволапа довелось змиритися.
– Тобі б народитися собакою, – пожартував Марко.
Кіт образився, однак відповів доволі ввічливо:
– Так вирішили небеса!
– Та годі вам, хлопці, – сказав Онисьо. – Ми вже на місці. Зайдеш досередини, Сиволапе?
– Хочете мене комусь показати?
– Це тобі не цирк! – розсердився Марко.
Кіт презирливо муркнув і зник за рогом будинку. Принц заступився за нього:
– Ти б, Марку, не іронізував. Між котами й собаками існує
– Годі, – тихо наказав Онисьо. У цих дітлахах лише іноді прозирало щось доросле. Зараз вони не розуміли, куди прийшли і якими вийдуть звідти.
Він натиснув кнопку дзвінка, що виділялась на білому одвірку. Довелося трохи почекати. Потім за дверима з'явилась темна постать, і чоловічий голос спитав:
– Хто там?
– Ми прийшли за ліками, – відповів Онисьо.
– Прошу, прошу!
– Я оце взяв із собою онуків, бо ніч...
– Так-так! Заходьте, будь ласка...
Аптекар був незнайомий, до того ж мав на роті білу марлеву пов'язку, яку, втім, одразу й скинув, як замкнув за ними двері. Він провів їх до кімнати, що й була аптекою. Від різкого запаху ліків у Серпня аж замакітрилось у голові.
– Прошу сідати, – сказав аптекар і зник між двома шафами, заповненими скляними банками й коробками.
«Конспірація», – здогадався Марко й крадькома позіхнув.
– Не думаю, щоб хтось нас запримітив, – заспокоюючи себе самого, пробурмотів Онисьо. Він ще подумав, що хлопці виглядають втомленими. Хоч би поводились гречно...
Невдовзі з'явився аптекар і покликав:
– Ходи зі мною, Марку!
«Звідки він мене знає? – здивувався хлопець. – І чому я перший?» Найбільше він боявся, що його, як менш значну особу, кудись відведуть і зачинять, щоб не заважав. Про Старих розповідали, ніби вони дуже суворі.
– Усе гаразд, – підбадьорив Серпень. – Роби, що велять.
Дивний спокій зійшов на нього у почекальні аптеки, так, ніби найгірше уже відбулося. Але Марко був увесь напружений. З похололим серцем він пішов за аптекарем до сусідньої кімнати. Той натиснув на ріжок металевої тумби, що стояла посередині, і вона повернулась, відкриваючи отвір у підлозі. Там були вузенькі дерев'яні східці. Чим нижче вони спускались, тим неспокійнішим він ставав. Ні, він не думав про пастку. Марко вважав себе нездатним потрапляти в пастки. Його життя нічого не важило супроти життя Серпня, Онися, тата. Він давно змирився зі своїм призначенням – бути охоронцем, захисником, а не архіваріусом, хоча книги й рукописи теж потребують захисту.
Аптекар, якщо він справді був аптекарем, зупинився перед невеликими металевими дверима і тихо сказав:
– Будь мужнім, хлопче!
Й потис йому руку. А тоді впустив Марка досередини, а сам залишився.
У вузькій порожній кімнаті був лише стіл, на якому лежало щось довге, накрите простирадлом. Високий чоловік у масці сидів у кутку. Він одразу підвівся:
– Синку! Мені дуже прикро тобі це говорити, але сьогодні вранці твого батька, головного Архіваріуса Королівства, було підступно застрелено на вулиці імператорським патрулем. Попрощайся з ним...
Чоловік підняв простирадло, й Марко упізнав свого тата, дуже блідого, з сивіючим волоссям, заплющеними очима. Він багато чув про смерть, але ще не бачив мертвих.
– Ми подбаємо, щоб його поховали як належить. Він поспішав на цю зустріч... Але про те, що він один із нас, не повинен знати ніхто.
– Так, – відповів Марко, зачаровано вдивляючись у обличчя батька. Той ніби спав, і лице його було таке, ніби він бачив гарний сон.
– Візьми ось це! – простягнув чоловік батьків золотий медальйон.
Хлопець потримав його в руках. Не можна в батька відбирати ще й це.
– Ні, хай залишиться з ним.
– Гаразд. За цими дверима тебе чекають. Увійдеш, коли будеш готовий.
