І від'їхав першим, бо не міг вгамувати сум. Марко знав, що чигає на нього в темряві: жаль за батьком, поступове усвідомлення того, що він ніколи більше його не побачить. Він не може навіть накритись із головою ковдрою й відвернутись до стіни. Бачив, як це робив Серпень, але тоді не міг зрозуміти навіщо, коли можна розділити біль з близькими людьми. Відчував, що Серпень і Сиволап дивляться йому вслід. Їм їхати на схід і зустрічати сонце над Чарівним лісом, де не вмирають ні дерева, ні перелітки.
Онисьо тим часом ступив уже третім до кімнати, де були Старі. Він навіть не мріяв колись із ними зустрітися, бо не вважав себе значною особою. Не кожен король бачив Старих. Онисьо прожив на світі уже чимало і глибоко шанував цих людей, завдяки мудрості яких Королівство процвітало. Запрошення сісти з ними поряд викликало в нього не лише захват, а й страх. Правда, у них навіть король припрошував сісти кожного, хто до нього приходив, але в Імперії, розповідали, треба було ставати навколішки не лише перед Імператором, а й перед його сановниками. Дивні звичаї!
Онисьо обережно сів і зніяковіло посміхнувся. Він чекав, що йому скажуть.
– Як там хлопці? – привітно мовив до нього найстарший з-поміж присутніх.
– Дякую, тримаються. – А самому здалося, що сказав щось не те.
Однак ніхто й не помітив Онисевого збентеження. Той чоловік подав знак, і всі встали. Онисьо теж підхопився, аж загуркотів стільцем.
– Ми просимо тебе, брате, стати одним із нас. Перш ніж погодитися чи відмовитися, добре подумай. Тобі доведеться провадити невластиве громадянам Королівства подвійне життя і ніколи не виходити з тіні. Ти не почуєш похвали, й так само звинувачення, бо їх призначать іншим. Але, гадаю, ти не прагнеш марнославства. Нехай тебе втішає, що і слава, і ганьба Королівства – твої, бо ти і є Королівство, як кожен із нас. Незалежно від того, чи приєднаєшся ти до братства Старих, чи ні, віднині ти відповідаєш за його безпеку. Твоя відмова нас дуже засмутить. Місце, на якому ти сидиш, більше не належить... Головному Архіваріусу. Його випадково сьогодні вбили на вулиці крутиголовці, котрі, як відомо, стріляють у все, що рухається, настільки розвинений у них інстинкт вбивства...
– О господи! – тільки й вимовив Онисьо.
– Скільки часу потрібно тобі, щоб дати відповідь?
– Такий молодий... – бурмотів Онисьо. – І король, і він... Яка несправедливість!
– Фатальний збіг обставин, – озвався хтось ніби дуже здалека, чи, може, той голос пролунав у Онися в голові.
Він випростався і став зовсім не схожий на тихого Онися, яким його бачили всі, кого він любив.
– Ні, випадковостей не існує! Це ж я послав до нього голубку з чорною вісткою...
– Він поспішав на Раду. Хіба міг він залишитися в тому селі? То був дуже ризиковий чоловік, хоча ніхто б про те не подумав, подивившись на нього. Коли його хотіли затримати, він не послухався наказу. А крутиголовці в таких випадках стріляють. Брате, дай нам відповідь. Коли?
– Я – не мудрий.
– І ми не мудрі, а то б не збирались тут. Одна голова – то добре, але дванадцять допомагають майже уникнути помилок.
– Я – не достойний.
– Послухай історію, впертий Онисю... Колись один чоловік посадив садочок. Він був ще кволий, а тут настала посуха. Криниця висохла в дворі, і от він пішов шукати воду, аби напоїти дерева, але поблизу не знайшов нічого: усе випила спека. Довго мусив іти чоловік, аж стрінув озерце, таке маленьке, що в ньому жили лише пуголовки. Він зрадів, але тут вилізла старенька жаба і стала просити, щоб не губив її дітей, бо вони не виживуть без води. Він сів і став чекати, доки пуголовки не стануть маленькими жабенятами. Минуло кілька днів, і він зміг набрати води. Та коли повернувся додому, сад його загинув...
– Еге, зате жаби залишились живі! – вигукнув Онисьо. – Шкода було б... А сад, може, й не загинув зовсім. Дерева дуже витривалі...
– Бачиш, чоловіче, ми не помилились, запропонувавши тобі місце серед нас. Ми – різні, і нам бракує саме тебе. Доведеться тобі на якийсь час покинути свій сад і піти туди, куди кличе серце...
Онисьо підняв голову, старий чоловік із зашкарублими руками й синіми дитячими очима. Він побачив, що усі приязно до нього посміхаються. Від цього ніяковість зникла, й він пробурмотів:
– А може, той чоловік пошукав би ще? Річку якусь абощо?
Ніч була задушлива й тривожна для Імператора. Він не міг скористатись літаком чи потягом із огляду на власну безпеку, а дороги в цій частині Імперії були просто в жахливому стані. Імператор ніколи не бував у Королівстві, і його попередники так само. І зараз він не мав запрошення, але гадав, що може скористатись давнім правом опікунства, коли сусідня держава опиняється без володаря і спадкоємців престолу. У Королівстві ніхто не рвався до трону, оскільки ті диваки вважали, ніби влада обмежує свободу і змінює людину до невпізнання. Яка нісенітниця! Що є солодше за вміння повелівати і викликати страх у підлеглих?! О, у Імперії треба було пильнувати власну посаду як зіницю ока!
