Королівство полностью

– Не тільки ти втратив свого батька, а ми – нашого короля. Вранці загинув Головний Архіваріус, батько твого товариша. Обидві втрати важкі для ваших юних плечей, однак ви мусите це пережити, а не замикатись у собі. Принц Август знає, чому він тут, перед нами?

– Здогадуюсь, – відповів обережно принц. – Після смерті Його Величності короля Даниїла постала проблема, хто стане новим королем.

– Hy, i... – почувся голос з протилежного кінця. – Ти вважаєш себе єдиним спадкоємцем корони?

Принц почервонів.

– Мені якось дико це чути. Я ще не відійшов від смерті батька. Направду, я не можу уявити себе королем зараз, але коли закон вимагає...

– Закони сліпі, якщо хочеш знати. Щоб залишатись людьми, треба їх час від часу порушувати. Ти вважаєш, що нині громадяни нашої держави потребують бодай якого-небудь короля?

– Так, – чітко й голосно мовив Серпень, хоча в глибині душі був спантеличений. – Йдеться про безпеку Королівства. Якщо в нас не буде короля, Імперія візьме нас під свій патронат. Це вкрай небезпечно – довірити власну долю чужинцям, котрі не шанують наших законів і звичаїв. Королем має стати хтось із громадян Королівства.

– Нам доведеться шукати регента, бо принц Август неповнолітній. Ти знаєш про це?

– Гадаю, що ви не покличете на допомогу крутиголовців! Вони убили мого батька і багатьох інших.

Якась жінка чітко мовила, кидаючи слова, наче каміння:

– Можливо, його убив твій зухвалий вчинок!

Серпень не чекав такого. Він аж пополотнів.

– Годі, – почувся тихий старечий голос. – У такому віці слухаються серця. Держава, у якій король править із серцем, можливо, не найкраща, проте такого короля люблять більше. Там неспокійно, але цікаво жити.

– Я не звик розмовляти із людьми в масках, – ледве стримуючи сльози, сказав принц. – Ви бачите мене, а я вас ні. Це – несправедливо.

– Вибач, але ти все ще можеш стати королем, а перед ним ми не можемо відкрити свої обличчя. Сам знаєш, які це може мати наслідки в майбутньому. Власне, ми покликали тебе сюди не для того, щоб подивитись, пасує тобі королівська корона, чи ні. Ми знаємо про тебе те, чого ти сам не знаєш. Це теж несправедливо, і ми спробуємо якось виправити ситуацію. Щоб пізнати когось, треба уявити себе на його місці. Ми хочемо повернути тобі те, що ти втратив і не сподівався віднайти. Закони іноді треба порушувати, бо від них може скам'яніти серце. Поки ще ніч, ти зможеш дістатися до Чарівного лісу, а звідти – до Вежі на озері. Але завтра о третій пополудні мусиш повернутись додому, в палац. Підеш сам, бо так буде ліпше. Твій кіт Сиволап, звичайно, не послухається. Можеш взяти його з собою. Котів ніколи не слід недооцінювати. Ти можеш вчинити на власний розсуд, однак королівському сину слід бути слухнянішим, ніж іншим дітям. Гострі слова, які ти почув, означають, що ми теж люди. Вибач, коли що не так...

– А Марко? Що буде з ним?

– Марко – лицар, який поспішає на допомогу. Йому є кого витягувати з халепи. Скажеш йому, куди йдеш і навіщо. Ти ніколи не опинишся в незручному становищі, якщо казатимеш правду.

Тепер настала черга Онися йти до Старих. Він привітно посміхнувся до хлопців, приховуючи збентеження, і вийшов.

Друзі глянули один одному в очі й зрозуміли, що зараз не варто говорити про пережите.

– Я маю нову магічну кулю, – сказав Марко. – Здається, мені доведеться згадати всі фокуси, яких я навчився.

– Мені треба негайно вирушати до вежі на озері. Пам'ятаєш, як я прилип до неї?

– Знову туди полізеш?

– Я вже виріс з того. Слухай, Марку, мені дуже шкода...

Марко зітхнув:

– Дякую. Я повертаюсь до наших. Треба дати Мортіусу якесь заняття, а то він збожеволіє від бездіяльності.

– Будьте обережні...

– Це вже як вийде.

– Сиволап піде зі мною.

Надійшов аптекар:

– Час іти. Я покажу дорогу.

– А що з Онисем? – стурбувався Марко.

– Він повернеться згодом. У нього ще тут справи. Візьміть велосипеди в повітці. І ці пакуночки.

– Що там?

– Ліки від застуди. Покажете їх, якщо когось зустрінете. Скажете, що ходили до аптеки «Золота ящірка». Її, правда, не існує, але ви розумієте...

– Звісно!

– Нехай вам щастить!

Потім Марко сказав:

– Приємний чоловік.

І більш нічого, бо не хотів, щоб розмова перейшла на Старих, які йому здалися не такими приємними. Вони не були схожі на звичайних людей. Зовні так. Зрештою, як же їм не бути особливими, коли доводиться приховувати від усіх те, ким вони є насправді.

– По конях! – скомандував принц.

Хлопці сіли на велосипеди.

– А тепер куди? – спитав Сиволап, що вийшов із кущів.

Марко зробив застережний рух.

– До хворої тітоньки! – голосно сказав Серпень.

Йому було зовсім не страшно, адже він їхав до Чарівного лісу.

– Шкода, що ти, Марку, не можеш зі мною...

– Нічого, ти ще про нас почуєш! Приємної подорожі!