Королівство полностью

Імператор був уже старий, однак не втримався від спокуси прибрати Королівство до рук. Його попередники ніколи цим особливо не переймались, бо при них не було такого занепаду і застою. Імперія існує доти, доки воює. Вона потребує приєднання нових земель, скроплених кров'ю. Упродовж років правдами і неправдами крутиголовці проникали до Королівства, вивчали його, шпигували за людьми, і знали про королів та їхнє оточення навіть більше, ніж сам король. От тільки не могли збагнути одного: як це Королівство, таке мирне, гуманне і через те безборонне, взагалі може існувати? Адже це суперечить найголовнішому закону, однаковому для звірів та людей: відбирай, щоб у тебе не відібрали, убивай, щоб тебе не вбили. Траплялось, що дехто з крутиголовців вирішував залишитись у Королівстві назавжди, але до них з'являлись агенти таємної служби, і зрадників Імперії можна було радше відшукати під зеленим моріжком, аніж у глибоких імперських темницях. Так виходило дешевше. А тепер зорі провістили нагоду захопити Королівство через смерть його правителя і спадкоємця. Так сказав Головний Маг, і хоча король Даниїл перебував у розквіті літ, а принц Август ріс здоровим та розумним хлопцем, йому можна було повірити. Бо про це мріяли всі: від рядового піхотинця до самого Імператора. У державі не було спокою, і кордони аж тріщали від бажаючих податись до кращих світів, хоча б до Серединного. Однак Серединний світ не міг прийняти до себе стільки втікачів, як тепер кажуть, нелегальних мігрантів. Особливо неприязно їх зустрічали крутиголовці, що вже там прижились: як багатий приймає бідного родича. Усе, до чого торкались крутиголовці, зазнавало руйнації та занепаду. Так маленька плямка гнилизни пожирає ціле яблуко. Це був головний секрет крутиголовства, що поглинуло не одне королівство, князівство чи республіку, перш ніж наблизилось до Королівства особливого, незвичайного, загадкового.

Зорі мусять говорити правду, надто вже високий у них авторитет, а людям належить лише перекласти їхню мову на свою. Над Королівством нависла страшна небезпека, і навіть якщо йому цього разу вдасться її подолати, небо над ним ніколи вже не буде безхмарним. А от Старі вважали інакше: небу потрібні хмари, бо без них не буває дощу.

Напівлежачи на оксамитових подушках, Імператор не хотів зазирати в майбутнє, так само як і згадувати уроки минулого. Він був старим воякою, що знав одне: треба рухатися, щоб тебе не застукав ворог. Придворні піїти порівнювали його з вітром, що не знає упину. У молодості так воно й було: Імператор приєднав до своїх земель два князівства і з десяток диких племен, що тепер працювали в мідних копальнях на Заході. Та на старість Імператор став схожий більше на перемінний вітер, що без кінця міняє напрям і змушує моряків лаятись на всі заставки. Тобто – заважає. Часті й непотрібні зміни не дають кораблеві прибути до місця призначення вчасно.

Його Імператорську Величність супроводжували два загони мотоциклістів і чотири швидкохідні танки, але, як це часто буває з володарями войовничих держав, збудованих на крові й підступі, він нікому не довіряв. У обох кишенях мав пістолети, а в халяві чобота ніж. Так він озброювався ще з молодих літ, і всі оті металеві штуки навіть йому не муляли. То була частина імператорської одежі. Він вважав, що їхати уночі безпечніше, і вже на світанку імператорський кортеж сягнув кордону із Королівством. Величний схід сонця Імператора ніколи не зворушував. Він прагнув якнайшвидше опинитися на тому березі й нарешті ступити на землю Королівства важкими чоботами завойовника. Обидві телеграми – одна з висловленням співчуття, а інша з повідомленням про візит – були отримані. Усе, як годиться в сучасному цивілізованому світі, згідно з дипломатичним Протоколом. Але, наразі, береги Королівства затягнув туман. Імператор не вірив побрехенькам, ніби Королівство захищає невидима стіна, яка вирішує, пускати чи не пускати іноземців. Це, швидше всього, якась надсучасна зброя, електромагнітні поля. Однак для осіб дуже високого рангу не існує жодних кордонів із їхніми паспортними контролями й митницями. Тим паче, поки що Імператор їхав до Королівства миритися, а не битися. Пором через Ріку уже стояв на причалі, і довкола не було жодної душі. Усіх рибалок із човнами було попереджено. Імператор не сумнівався, що на тому березі на нього з нетерпінням чекають високі урядовці, щоби з почестями доправити до столиці. Дипломатія якраз полягає в тому, щоб привітно усміхатись один одному, тримаючи за пазухою бомбу.