Більше Марко не сказав нічого. Людей дедалі більшало. Соня взяла Фелікса на руки, а Тигрисик злякано тулився до Мортіуса, щоб не загубитись. Але вони щасливо дійшли до палацової брами. Ніхто не мав годинника, бо Мортіус подарував свого ще в Граничному світі малому хлопчику. Він завжди жалів кошенят, цуценят, тигренят і малих дітей, що не могли собі дати раду самі. Це могло би стати благородною справою його життя, але доля змусила Грицька стати Мортіусом і писати статті про паранормальні явища. Уся нерозтрачена ніжність виливалася на Тигрисика, котрий потроху починав виявляти нахил до самостійності, часом порикуючи просто так. Зараз Тигрисик відволікався на котів та собак, що сиділи на балконі, або снували тротуаром. Навіть Мортіус зауважив, що тварини виглядали чудово порівняно з тими, котрих він бачив у Серединному світі. Адже ті поводились так, ніби хтось за ними полює. На кожному кроці були аптеки для котів і окремо для собак, готелі для них. Шкода, що не було фотоапарата! Ото б здивувались читачі його газети! При згадці про рідне місто холод стиснув серце Мортіуса. Ану ж їх повернуть назад! Зараз зупинять і запитають про документи... У них же немає закордонних паспортів. Доведеться знову тікати. Та ні, Марко щось придумає! Якби це було в Серединному світі, Мортіус теж би виручив. У нього цілий комплект посвідчень. Йдучи на редакційне завдання, Мортіус брав із собою то посвідчення агента ФБР, то податкового інспектора. На тамтешніх громадян книжечки з гербами діяли краще, ніж чари. Правда, лише на людей. Нечиста сила крутила носом від часнику, свяченої води та полину. Але тільки дрібнота, котрої могла злякатися хіба що якась істерична бабця.
Ось які думки були в голові Мортіуса. Що ж, він був дорослим чоловіком і багато чого зазнав у житті. Його били і переслідували, а ще він знав ціну слова. Не те, що кіт Фелікс, котрий міг вдати, ніби не лише не вміє розмовляти, а й навіть не розуміє людської мови...
Вони обійшли Королівський палац. Ті палаци, які Мортіус і Люцина бачили в себе в місті, були обшарпані й порожні всередині. Королі помалу вивелися в Серединному світі. А тут жили люди, і Мортіусу не терпілося зайти до середини, звісно, не через парадний вхід. Дасть Бог, принц Серпень стане королем і прийме їх по-королівськи, як має бути. Марко привів їх до муру, що оточував Королівський сад, де король відпочивав від державних справ, бо йому теж потрібно мати бодай якесь приватне життя.
– Ми що, маємо лізти через стіну? – скривився Мортіус, у якого боліла спина від холодного купання. – Чи ти знаєш якісь чари?
Марко знизав плечима:
– Навіщо витрачати їх на дрібниці? Тут є хвіртка. Принаймні, була досі.
– Я давно хотіла спитати... – несміливо озвалась Люцина. – Чому дерева в парку без листя?
Усі якось дивно подивились на неї.
– Я щось не те сказала?
– Я нічого такого не помітив! – здивувався Мортіус.
Марко перемінився на лиці, але Соня делікатно допомогла йому.
– Осінь – це смуток, – тихо мовила вона. – Дерева сумують, коли їх покидає той, хто про них піклувався. Є історія про богиню Деметру. Коли викрали її дочку Персефону, вона так тужила за нею, що на землі одразу ж після весни почалась осінь.
– Мамо, а коли мене викрали, теж почалась осінь? – спитав Тигрисик.
Іляна щось лагідно замуркотіла до нього, але він не переклав її слова.
– Ось хвіртка! – сказав Марко, – показуючи на гіллястий кущ бузку біля стіни. Навіть у такому глухому місці він був обкопаний і доглянутий.
Хлопець розгорнув темне соковите листя, і всі побачили невеликі металеві дверцята, трохи поржавілі.
– Ключ давно загубився, але я замкнув їх закляттям, – пояснив він.
– Яким? «Сезам, відчинися?» – поцікавилася Соня.
– Ні, іншим. Відверніться й затуліть вуха!
– Ну, ти й даєш, хлопче! – розсердився Мортіус. – Тут потрібен універсальний ключ!
– Ні. Це – моя таємниця.
– Та добре вже... – зітхнув Мортіус, подумавши: «Діти є діти».
Він навіть заплющив очі й немов провалився в якусь темну й теплу яму, бо ж не спав цієї ночі. І здригнувся, коли Тигрисик легенько тицьнув носом у спину:
– Усе, таточку! Ходімо!
Мортіус розбудив Соню, та Люцину, а Фелікс першим проскочив у хвіртку, високо задерши хвоста.
– Ласкаво просимо до Королівського саду! – мовив Марко.
До найголовнішого залу Королівства сходились визначні й поважні громадяни, котрі допомагали покійному королю правити країною, а також деякі його друзі. Попід стінами вишикувались вартові короля, кремезні високі хлопці в парадній зеленій формі, оздобленій срібним вишиттям. На поясі в кожного був меч. Вони й справді вміли фехтувати. Головний церемоніймейстер був мудрим чоловіком і велів обставити церемонію так, щоб вона вразила крутиголовців.
