Сила-силенна народу зібралась перед палацом. Від учорашнього дня повіяло наче іншим вітром. Королівські радники знали, що трапилось на кордоні, точніше здогадувались, однак мовчали, сіючи розгубленість у рядах крутиголовців, котрі раптом відчули свою відірваність від Імперії. Головний Посол Імператора вимагав відкласти церемонію до прибуття Його Імператорської Величності, але йому ввічливо відповіли, що нового правителя Королівства потрібно обрати не пізніше, як через 12 годин після похорону. Пан посол покрутив носом, але він мав у запасі документ на випадок, коли Імператор не приїде на церемонію, що дозволяв йому діяти від імені Імператора.
Соня з Люциною не знали, що саме відбуватиметься зараз у палаці. Їм здавалося, що це їх начебто не стосується. Люцина понад усе хотіла до мами й через те терпляче зносила всі негаразди, а бібліотекарку Соню просто підхопив вітер пригод, що зробили неможливим її життя в Замку. Їхні очі й серця були зараз повністю поглинуті чарівним видовищем Королівського саду, де були зібрані найпрекрасніші рослини з усіх світів. Досвідчений садівник одразу помітив би, що всі дерева й квіти росли так, як було їм до вподоби. Ніхто не калічив ножицями їхні крони, не наполягав, щоб вони шикувались у рівненькі рядочки. Йшлося лише про те, щоб вони жили в злагоді між собою, бо кожна рослина має душу й ображається, коли не зважають на її права. Цей сад був творінням не людей, а добрих переліток, котрі найкраще пізнали душу рослини. Навіть дрібочка їхніх знань зробила би чоловіка найкращим садівником серед тисячі інших. А проте перелітки не писали книжок із садівництва, і коли хтось із людей хотів вивідати таємниці їхньої справи, ті лише посміхались:
Ясна річ, людям цього було замало. Вони хотіли знати склад ґрунту, кількість води, час садіння, спосіб розмноження рослин... Правда, у Королівстві садівники могли крадькома спостерігати за роботою переліток-садівників, як ті пересаджували хвору рослину, як часом вдавались до ліків, носячи їх у крихітних міні-торбинках на поясі, як грали музику для дерев чи танцювали для них. Колись давно й люди не соромились співати деревам, шануючи їх і дбаючи про добрий настрій. А потім у них з'явились важливіші справи – наживати майно. Доки вони так робитимуть, нікому коло них не буде добре: ні звірятам, ні рослинам, навіть рікам та горам. Так мовили перелітки – і хто хотів, той їх слухав.
Стежок у Саду було багато: усі покручені та химерні. Марко привів друзів до альтанки, звідки відкривався чудовий вид на квітник, що аж палав різними барвами. Тільки з висоти пташиного польоту можна було прочитати візерунок, у який вкладались квіти. Бо рослини здатні рухатись у просторі й часі. Їхнє барвисте письмо могли читати комахи, птахи й перелітки, бо вміли літати. А чутливі носики звірят читали письмо запахів.
– Про що ж писали квіти? – спитала Люцина згодом, і Марко їй відповів:
– Про погоду, про те, якою буде зима... Квіти повідомляють навіть про нещастя людей війну чи голод. Від кого тварини дізнаються, наприклад, про повінь? Рослини попереджають про появу недоброї людини, й звірята встигають сховатися...
Та це було потім, а зараз, ледве гамуючи нетерпіння, Марко промовив:
– Відпочивайте! Тут, у шафці, є печиво та цукерки. Пам'ятайте, ці квіти можуть вкусити...
– Так само, як книжки! – докинула Люцина. – Хіба ми схожі на нищителів?
Марко почервонів:
– Вибач...
– А як же я? – спитав Мортіус.
Маркові стало шкода цього чоловіка, котрий увесь час намагався усім допомогти, не завжди до речі:
– Ну, звісно, ви станете свідком найважливішої події в Королівстві!
– Я буду сидіти тихо, як миша. Але, як тільки буде потрібно...
– Нічого не маємо проти, – сказала Соня, тамуючи позіх. – Є тут якісь книжки? Я відучора нічого не читала...
– Я б чогось поїв, – нагадав Фелікс.
Тигрисик з Іляною попадали на землю. Великі звірі втомлюються швидше, ніж малі.
– Ага, випустіть кольорових мишей! Їм тут нічого не загрожує, – нагадав Марко. – Усе потрібне знайдете в шафці.
– Коли ви повернетесь? – спитала Соня, хапаючи першу-ліпшу книжку, що стояла на поличці.
