Либонь у всіх світах репортери однаково нестримні й нахабні. Хоча, коли подумати, без нашого Мортіуса не могла відбутися така подія. Він вартував того, аби охоронець у дверях пропустив його, а з ним і Марка, котрий у подібних випадках вдавався до чаклунства, однак зараз не міг зосередитися.
– Посол Його Імператорської Величності хоче зробити заяву! – спокійно оголосив Головний Церемоніймейстер.
– Ні! Ні! – загудів натовп.
– Звісно, ні! – сказав Мортіус. – Спочатку мають висловитися громадяни Королівства!
– Цілком з вами згодний, – озвався чоловік, що стояв поруч. – Сьогодні – наш день!
– Оце скандал! Яка неповага! – говорили довкола них люди.
– Якби вони бачили, що робиться в парламентах Серединного світу! Це ще не скандал, а невеличке непорозуміння!
– Не переживайте, друже! – мовив той самий сусід. – Тепер усе буде по-іншому. Я це відчуваю серцем... Марку, що ти тут робиш? Це не місце для дітей!
– Так, пане вчителю! – знітився хлопець. – Я ненароком...
Мортіус взяв пана вчителя під руку:
– Не гнівайтесь на хлопчину, шановний! Я попросив його мене провести. Не часто журналісту з Серединного світу випадає нагода потрапити до королівського палацу та ще в такий вирішальний момент! Моє ім'я – Мортіус.
– Несторій, професор географії. Дуже приємно!
Пролунав виразний голос Головного Правничого:
– Стаття четверта Закону про процедуру обрання короля: «Послання від Ради Старих зачитується в цілковитій тиші й першочергово, бо воно є голосом народу Королівства». Панове посли, вам нададуть можливість зробити заяву!
Церемоніймейстер, якого Мортіус нарешті зміг побачити у всій його парадній красі, зняв печатку й розгорнув послання:
– «Ми, Рада Старих, висловлюючи свій жаль і смуток з приводу передчасної смерті короля Даниїла, радимо призначити тимчасовим правителем Королівства, доки спадкоємцеві трону принцу Августу не виповниться вісімнадцять років, його матір, Її Величність Королеву Олімпію. Іменем Справедливості для всіх і для кожного!»
Настала мертва тиша, яка раптом вибухнула радісним гомоном.
– Це – неможливо! – вигукнув Головний Посол Імператора. – Королева мертва багато років! Де докази? Ви намагаєтесь обдурити інші держави!
– Ох, я здогадувався! Та невже? – бурмотів Марко. – Старі все знали!
– Що ти кажеш?
Та хлопець уже зник. Мортіус рвонувся за ним, але професор географії вхопив його за рукав:
– Заждіть, шановний Мортіусе! Де ви зупинились? Ви повинні розповісти мені усе про Серединний світ! Ось моя візитівка...
– Що за хлопець!.. – бурчав Мортіус. – Вони всі такі нетерплячі... Я ж казав, що все буде добре!
Онисьо, поприбиравши в домі, сидів перед стареньким телевізором. Він видавався цілком спокійним, коли крутиголовці в залі затіяли метушню, але, коли камера випадково показала Мортіуса й Марка, не стримався:
– От бісові хлопці!
– Гав! – підтвердив Серденько.
Щоб не вертатися до палацу, краще залишимось разом із Онисем і подивимось, що було далі.
У палаці короля напруження зростало. Натовп розсунувся, і на килимовій доріжці з'явилася жінка з довгим русявим волоссям у чорній сукні. Поруч із нею йшов хлопець. Обоє були дуже блідими й зовсім нерадісними.
Коментаторові наче заціпило, але багато хто з присутніх упізнав королеву Олімпію, котра зникла п'ятнадцять років тому під час прогулянки в човні чи ще якось, бо охорона не бачила її того дня. Той, хто бодай трохи знайомий з прийомами магії, легко здогадається, як можна примусити людей бачити щось або не бачити. Головний Церемоніймейстер схилився перед королевою, бо навіть зникла королева залишається нею назавжди, і щиро мовив:
– Вітаємо з поверненням, Ваша Величносте! Вітаємо з поверненням, Ваша Високосте!
Ніхто не закричав «ура», але мужність старого друга королівської родини зустріли схвальним гомоном.
– Чи бажає королева Олімпія звернутися до свого народу?
– Так.
Спершу це була просто розгублена, втомлена жінка, але з кожною хвилиною її голос дужчав, та й постава вирівнювалась.
– Мене не було тут п'ятнадцять років, і увесь цей час я тужила за сином і чоловіком, мріючи про зустріч із ними. Гадаю, кожна жінка може мене зрозуміти, бо в усіх світах горе і щастя однакові. Чорна сила, що має безліч облич, поглумилася над нашою родиною. Я не мала часу, щоб стати достойною королевою, і повірила брехні. Усі ці роки я вважала винними в своєму нещасті Старих, бо від їхнього імені мені завдали тяжкої образи. Втім, я не відчувала себе вигнанкою, бо повернулась до батьків, котрі робили все, аби хоч трохи втамувати мій біль. Доля послала мені відраду – дочку. Я чекала дитини, коли мене відірвали від родини. Якщо тут присутній мій особистий лікар Стефаній, він може це підтвердити...
– Я тут, – почувся голос із натовпу.
– Чи може пан доктор посвідчити, що я чекала на дитину п'ятнадцять років тому?
– Так, присягаюся! Якщо я не помиляюся, Ваша Величносте, принцесі зараз близько п'ятнадцяти років?
