Королівство полностью

До Королівства потрапити нелегко, навіть як дуже хочеш: самого бажання не досить. Багато людей не поворухнули і пальцем, тому їхнє бажання не здійснилось. А бувало, що вони потрапляли кудись, гадаючи, що це і є Королівство, й жили собі в тому місці, скільки заманеться. Але чомусь там вони розминулись із друзями, котрі насправді потрапили до того Королівства. Тому краще подорожувати разом. Для тих, кому це цікаво, скажемо, що книжки про Королівство засвідчують його існування, справжнє існування. Ось що пишеться в «Енциклопедії Королівства» на сторінці 386: «Єдині і незаперечні докази самобутності Королівства: любов до всіх живих істот, включаючи людей, прагнення до знань і відсутність недовіри до прибульців». Ще можна додати гарні рівні дороги, безліч садів і чисті ріки, й легенький потаємний усміх на багатьох обличчях. Його не можна навчитись – з ним треба з'явитись на світ. У Королівстві таких людей більше, ніж будь-де.

А ще є люди, кому мандрівка до Королівства здається неможливою. Вони вважають, що це далеко і туди треба купувати квиток. На поїзд, літак, а чи й на корабель, хоча нині на кораблях не подорожують, а відпочивають, бо мають обмаль часу. Дорослі прагнуть заробити якнайбільше грошей, а їхні діти – вирости, щоб робити те саме, що батьки. Звісно, якщо вони не можуть без цього жити, то нехай собі заробляють на здоров'я. У них – своє Королівство. Але є інші батьки, й інші діти, як-от мама з Люциною. Про таких кажуть, що вони «не від світу сього». Тобто, не від Серединного світу. І через те їм іноді живеться нелегко. Правда, буває й навпаки. Бо, коли не звертаєш на все уваги, тобі байдуже, що думатимуть про тебе близькі чи далекі сусіди. Вони просто щасливі, та й усе. У них теж є своє Королівство, і вони знають, де воно: не на небі, не на землі, не під землею, а в їхньому серці. Тому неважко зрозуміти Люцину, яка, маючи власне Королівство, опинилась у чужинецькому світі, тікаючи від нечисті.

Королівство – не близько і не далеко. Туди не купиш квитка і, дякувати Богу, не доведеться шукати на це грошей, бо тоді до нього потрапляли б лише люди, котрі мають оті гроші. «Енциклопедія» на сторінці 204 пише: «Люди Серединного світу – це диваки, що оцінюють себе жменею засмальцьованих папірців, кажучи: я коштую 100 тисяч, а він – мільйон, а цей бідака не вартує ні шеляга, отже, він нікудишня людина. Або: я продам себе не менш, як за два мільйони. Де ж це видано, щоб живу людину міняли на папірці, якими не вдасться навіть розпалити у грубці?!»

Що тут скажеш? Справді, що не край, то інший звичай. А якщо до Королівства не потрібно купувати квитків, то і в книгарні так само не знайдеш карти, й не знатимеш, куди тобі йти: на схід, чи на захід, чи, може, на південь. Краще вже подорожувати кудись-інде.

– Ну, куди ж ви нас привели? – сердито спитав Серпень.

Мортіус розвів руками:

– Хіба вам, хлопці, не все одно? Головне, що нас ніхто не з'їв, і ми вже не під землею, де на нас могло обвалитись склепіння. Он сонечко, хмарки, навіть травичка є...

Він говорив отак заспокійливо, а сам тим часом роздивлявся довкола, чи не видно неподалік, або хоча на обрії, чогось знайомого: дерева, руїни, чи, боронь Боже, вовкулаки або довгомудиків.

Те ж саме видивлявся й Марко, природжений слідопит. І бачив, що усе довкола якесь ніяке: і небо, і сонце, що вже вийшло з зеніту, і земля, поросла рідкою змученою травою. Тоді він зрозумів, що світ, до якого вони потрапили, робить ніяким, незвична тиша – ні пташки, ні комашки чи вітерцю. Сиволап теж це помітив і спитав:

– Цікаво, чи є тут хтось живий, окрім нас?

Він не любив незнайомих місць, позначаючи їх для заспокоєння мітками. Але тут не було навіть малесенького кущика, а трава така, що й миша в ній не сховалася б. Тигра наразі нічого не цікавило. Він лежав на землі й важко дихав. Йому цей пейзаж, певно, теж не сподобається: тигри не живуть у пустелі. Їм потрібне бодай кукурудзяне поле, в якому так легко заблукати кожному, хто не має відчуття простору.

І тому, коли з не зовсім блакитного неба на них посипався дрібний дощ, щось мокре і теж ніяке, що одразу перетворилося на туман, це було дуже підозріло. І всі раптом погубилися.

– Ти де, Тигрисику? – загукав Мортіус, хоч Колобок був там, де раніше.

І Серпень загукав:

– Де ти, Марку? Де ти, Сиволапе?

Ті відгукнулися:

– Ми тут!

Не змовляючись, усі зібралися до тісного гурту, посідавши на землю довкола тигра й Сиволапа, й узялись за руки. Їм здавалось, що, коли вони цього не зроблять, щось лихе повикрадає їх одне за одним, бо таких туманів у природі взагалі не повинно б існувати. Хлопці зрозуміли, що це не Королівство, а Мортіус з тигром – що це не їхній світ.

– Що ж це в біса таке? – пробурчав сам до себе Мортіус. – Коли ми вже нарешті потрапимо до того Королівства? Я вивів їх подалі від цікавих очей, а вони мені ще й дорікають. Я мав вивести, а не привести. Як я можу привести кудись без карти? Це той скупердяга збив нас з пантелику. А ще чернець! Я вважав, що бодай привиди можуть бути чесні.