Королівство полностью

– Що ти кажеш, таточку? – усе ще слабким голосом спитав тигр.

– Так собі, бурмочу... Бідне дитя!

Він уже подумував, що незле було б повернутись додому, ходити на роботу, заробляти гроші. Мортіус не бачив інших варіантів власного життя, лише працювати і мріяти бодай на старості опинитись у джунглях. Він був роздратований, тоді як обидва юні лицарі та король котів готові були захищатись від можливих ворогів. Мечі були повернуті лезами назовні, у туман. Раптом почувся якийсь розпачливий писк, вовтузіння, й мечі, підкоряючись власному глуздові, а не господарям, по самі руків'я встромились у землю. Лемент припинився, але повітря наповнилось шелестом і, хоч важко в це повірити, плямканням.

– Усе! – зірвався на рівні ноги Марко. – З невизначеністю покінчено! Я завжди казав, що немає нічого гіршого, як опинитись віч-на-віч з невідомим. Ненавиджу це відчуття!

– Та кажи вже! – нетерпляче засовався Сиволап. – Що воно там плямкає і пищить?

– Уже не пищить. Просто деякі з'їдлики поранились об леза мечів, бідолахи...

– З'їдлики?

– Друзі мої, ми в Граничному світі! Звідси рукою подати до Королівства.

– Ще один світ! – простогнав Мортіус. – Зроду не чув. Правда, тепер розвелося багато писак, що вигадують різні світи, але в жодному з них я не хотів би жити. Та й вони, гадаю, теж: їм і так непогано платять за всілякі нісенітниці. А я писав правду...

– Що ще за з'їдлики? – недовірливо спитав Серпень.

– Якби ти вивчав всесвітню демонологію, то знав би, що колись у Граничному світі були самі болота, у яких жили змії, ящури і ще бозна-що. Тутешній люд не міг нічого з ними вдіяти. Існує легенда, що їм на допомогу з неба з'явились невеличкі прозорі істоти. Вони поїдали туман від випаровування боліт і так висушили землю.

– Трохи перестарались, – зауважив принц. – Втім, це не можуть бути розумні істоти. Добро роблять свідомо. А вони продовжують спустошувати землю.

Мортіус заступився за з'їдликів, котрі так моторно працювали, що він бачив уже золотисту спину тигра:

– Зате тут сухо. Ці малі знають свою справу ліпше від меліораторів.

– А що сталося зі зміями? – поцікавився Тигрисик.

Мортіус поквапився відповісти:

– Помандрували собі кудись.

Він не міг сказати, що динозаври вимерли, щоб не травмувати вразливу душу вихованця.

– Еге ж, – підтвердив Марко, – на світі є чимало боліт. Дивіться, туман уже зникає!

– Вони підіймаються догори! – вигукнув Сиволап. Вони що, живуть на небі?

– У хмарах. Але в хмарах певного виду, таких, що схожі на снігові гори. Десь тут мешкають люди. Особливо остерігатися їх не треба, але з них погані союзники. Вони панічно бояться крутиголовців, ще більше, як злидників.

– А це ще що таке?

– На світі є чимало різних фантастичних істот. У Серединному світі їх звуть нечистими духами. Але шкідливі лише ті, кого людина підкорила власній волі чи уклала з ними угоду. Інші – це сили природи, ні злі, ні добрі. Щодо злидників, то тут така історія. Колись, років двісті тому, у Граничному світі оселився граф Шкробель. Уже тоді ці землі перебували під контролем крутиголовців, але власником їх вважався граф. Добрим на такому становищі він, звичайно, не міг бути, хоча й не симпатизував імперським зайдам. Але хотів зватися Шкробель-Реформатор. Маючи досвід у чаклунстві, він вивів нову породу з'їдликів, що могли не покидати землю й завше були під рукою. Проте не догледів, що при доброму апетиті смаки з'їдликів – тепер їх все частіше називали злидниками – уже зовсім змінились. Вони почали жерти усе, що селяни та ремісники здобували тяжкою працею. Де з'являлись злидники, зникало усе добро. Люди почали вважати їх своєю нещасливою долею, і в них опускались руки, бо не було сенсу працювати. Кажуть, злидники навіть мають свою королеву, Біду. Багато злидників перебралось до інших світів.

– Я теж чув про це, – сказав Серпень. – Хіба вони й досі тут?

- Так. І Замок Шкробеля теж зберігся, але там ніхто не живе, бо злидники розорили і свого творця. У Замку знаходиться вхід до Королівства, який ще називають Великий Льох, бо він здатний вмістити в собі і Королівство, і багато інших світів. Це – найнебезпечніший вхід.

– Хіба не кажи, що нам знову доведеться лізти під землю, – злякався Мортіус. – Я тутешніх підземель не знаю.

– А є інші варіанти? – поцікавився принц.

– Ми можемо набрести на дорожній знак «Королівство». Але з десяти знаків тільки один справжній. Решта – пастки невідомих сил для довірливих мандрівників. Я не всі вмію розпізнавати.

– Хіба у вас немає кордонів і митниць? – схопився за голову Мортіус.

– Уже нема.

– Таточку, – заблагав Колобок, – ми мусимо потрапити до Королівства! Я все витерплю, навіть на дерево залізу. Ми вже стільки пройшли...

– Хіба я казав, що не піду?

– Ні, таточку.

– Ну, то де ваш Замок?

– Повинен бути на заході. Будемо йти за сонцем.

– Скільки ж ото нам іти! – зітхнув Мортіус, вдивляючись удалину, де не було навіть за що зачепитись оком.

– Бачу, дорога буде не дуже цікавою, – сказав кіт, – але я залюбки розімнуся. Треба залишатись у формі.

І запропонував тигрові:

– Давай наввипередки!