– Ми ще нічого не вирішили, – дорікнув Серпень Маркові. – Слід подумати, перш ніж йти.
– Може, підемо помалу, так легше думається? – запропонував Мортіус. Він добре розумів хлопця, що, очевидно, ще не потрапляв у таку ситуацію й не міг ніяк оговтатись. – Треба й про їжу подбати. Сподіваюсь, злидники ще все не поїли. У нас вдома вони теж водилися. Що я не заробляв, мій старий усе пропивав, а я мав одні штани на будень і свято. А як їсточки хотілось!
– Співчуваю, – сказав принц. – Але ж мусять бути якісь способи протистояти злидникам!
– Еге ж. Знаєте, як у нас борються зі злиднями? Перестають працювати. Злидні поїдять усе, висохнуть на скіпку та й підуть собі світ за очі. Але як ви пустили до себе крутиголовців?
Серпень спохмурнів:
– Це довга історія. Спершу ми приймали їх як гостей, навіть дечого від них навчились. Я маю на увазі наукові винаходи. Та й серед них трапляються хороші люди. Але вони бояться нас підтримувати, бо через це можуть втратити все, навіть життя. Імперія страху – ось що таке держава крутиголовців. Якось ми з татом перебували з візитом...
Серпень затнувся. А Мортіус лише посміхнувся, згадавши слова тигра про
Прибіг захеканий Тигрисик. Очі його сяяли від утіхи.
– Ми шукаємо мишей! Це так цікаво!
– Дивись, щоб вони тебе не покусали!
...Невдовзі невеличкий гурт рушив на захід. Після дощу повітря було свіже, подекуди розквітали бліденькі квіточки. Мортіус навіть забув, що ступає по чужій і, либонь, небезпечній землі. Тільки час від часу озирався, чи не йдуть за ними злидники. Зрештою, усі потомились і зголодніли. Якби хоч була якась дорога чи стежка! Однак ніхто не нарікав. За подібних обставин люди можуть посваритись і навіть розійтися в різні боки. Та їх рятувало те, що кожен заглибився у власні думки, заколисаний монотонністю краєвиду.
Серпень думав про батька, якому не раз завдавав прикрощів. Серце хлопця так рвалося додому, що його не зупинила б навіть стіна вимуштруваного війська крутиголовців.
Ну, а Марко, котрий був свідком останніх подій у Королівстві, продовжував нести в собі ще не відкриту нікому таємницю – хворобу короля Даниїла. Усього не знав навіть Сиволап. Він то йшов поруч із Колобком, то вертався, тулячись до господаря. Він із тигром краще відчували найменші зміни, ніж люди, бо природа дуже щедро обдарувала котів великих та малих. Але чи були вони готові до зустрічі з невідомим? Мабуть, ні. Звірі бувають або довірливими, або боязкими. Їм не збагнути, чому люди зрадливі й підступні.
Отож кіт і тигр першими відчули зміни в повітрі. З'явились комашки, трава погустішала, і низько над землею пролетіла маленька сіра пташка. Колобок із Сиволапом радісно перезирнулись.
А потім несподівано почали спускатись униз і в долині побачили хати, сховані поміж деревами. Що їх дуже втішило.
– Ex! – сказав Мортіус. – Хоч води дадуть напитися... Жаль, що я не сховав бодай одного динара.
– Не можна брати чужого! – злякався Тигрисик.
– Я жартую. Можемо виміняти мій годинник на харчі. Не хочу нічого чути про час.
– Чому? – поцікавився Серпень.
– Бо на моєму годиннику четверта година пополудні, а мені здається, що ми проблукали щонайменше дві доби. Якщо годинник не каже правди, то навіщо він мені? Це коли живеш у маленькому світі, ходиш на роботу, призначаєш зустрічі, дивишся телевізор – без годинника не обійтися. А тепер я поза маленьким світом і поза часом, як і ви. Чи я помиляюся, хлопці?
Принц спохмурнів:
– На все свій час.
– Час збирати каміння і час розкидати, еге ж? Хай так буде, – згодився Мортіус.
Марко потер втомлені очі.
– А що, коли це ілюзія, міраж?
– Це – не ілюзія, – образився Сиволап. – Я чую, як рубають скіпки, і як сичать горщики на плиті. Гадаю, перш, ніж увійти до села, треба комусь розвідати, чи немає там крутиголовців.
– Я піду! – зголосився тигр.
– Хто-хто, а ти не підеш!
– Тигрисику, – пояснив Мортіус, – ти надто примітний для цих країв.
– Підемо яром, – сказав Серпень, – щоб нас не запримітили ще здалеку.
Марко кумедно скривився:
– Я вже думав роздобути воду магічним способом.
– Чарівна вода не втамує спраги, лише обдурить, – суворо відказав Серпень.
Очі в Мортіуса спалахнули:
– Ти покажеш якісь магічні штуки, Марку? Як будеш мати настрій. Я дуже люблю всілякі фокуси. У мене дома є навіть підручник. О, та ти міг би виступити перед публікою в цих краях. І ми з Тигрисиком теж. Не пропадемо! А ти що вмієш? – спитав він Серпня.
– Він альпініст, – відповів Марко. – А я висоти боюся.
– Та годі вам! – засміявся Серпень. – Я вмію ще плести кошики з лози, майструвати віники й вирізати сопілки. А ти що вмієш, Сиволапе?
– Я сам себе здатний прогодувати. Сподіваюсь, злидники не поїли усіх мишей.
А Марко сказав цілком серйозно:
– Я завжди шкодував, що я не кіт.
