Стронціус виглядав зле. Його елегантний вихідний костюм був увесь у пилюці та павутинні, а плащ перетворився на лахміття. Стронціуса супроводжував стілець-підступець, єдина близька істота, що залишилась зі старим опирем на старості літ. Довга дорога підземними комунікаціями трохи знесилила Стронціуса.
Раніше оповідалось, як до затишного гніздечка Стронціуса потрапили принц Серпень, Марко, Мортіус і Сиволап із Тигрисиком, і що вони там накоїли. Коли старий опир прокинувся, то одразу почув, що пахне людським і не лише людським духом. Уже пізніше він усвідомив трагедію: Тосик загинув, і навіть майстер найвищого класу не зміг би повернути його до життя. Усі системи комп'ютера вийшли з ладу, скло монітора тріснуло, а дроти сплавились.
– Бідний Тосик! – прошепотів Стронціус. – Хто посмів?!
Йому й на думку не могло спасти, що це міг зробити сам комп'ютер. Тосик не настільки був дурний, щоб себе калічити. Стронціуса не хвилювало, що непрохані гості могли поквитатися й з ним традиційним способом, вдавшись до осикового кілка. Нині навряд чи хтось зуміє відрізнити осику від тополі, а на чорному ринку мисливцям на опирів постійно траплялись підробки. Нічого дивного, що старий досвідчений опир почувався в безпеці.
Ніхто не міг розповісти, як сталася трагедія. Але серцем Стронціус відчував, що до цього причетні ті, на кого оголошено Імперією велике полювання. Для того, щоб увійти в лігво найповажнішого опиря, потрібні були не лише нечуване нахабство й сміливість, а й чаклунська сила. Тому він одразу кинувся по гарячих слідах, і гнів поступово змінювався на більш доречну розсудливість. Фон Стронціус був мудрим опирем, але наймудрішим він ставав, коли йшлося про особисті інтереси.
Може, нагорі й справді знімали фільм жахів. Подібні замки, власне, ні до чого більше не надавалися. Навіть штурмом не треба брати. Досить кинути під мури кілька петард, і вони розваляться. Стронціусу набридло блукати підземеллям у пошуках зловмисників, весь час гублячи слід. Та й, по правді, він побоювався зустрітися віч-на-віч з кількома, безперечно, озброєними особами. Якщо крутиголовці вирішили виставити проти них цілу армію нечисті, то це були дуже поважні супротивники.
Фон Стронціус обережно піднявся сходами, залитими червоним чорнилом, і побачив картину, що її можна було б назвати «Сцена в божевільні». Ніхто його навіть не привітав, ніхто не помітив. Величезна кімната з порожніми книжковими шафами була переповнена бабським вереском і курявою.
– Он воно! Он! – кричав хтось, але Стронціусу не вдалося розгледіти, що ж викликало таке збурення в стані нечистої сили.
– Замовляння, хто знає замовляння?!
Нарешті опиреві вдалося помітити якусь чорну штуку, що літала в повітрі. Може, навіть кілька таких штук.
– Мамо, та зробіть нарешті щось! – ламала руки Гортензія.
– Відчепись! Я ще не бачила
«Цікаво, – подумав фон Стронціус, – що станеться з тим, кого вкусить скажена кава? Декому з цих лінюхів не завадило б трохи
Але пані найстаршій відьмі, напевно, уже набридло, і вона, коли скажена кава у вигляді кажана підлетіла до неї, розшморгнула латану торбинку, що висіла в неї на поясі, й тихо наказала:
– Ану, в торбу!
І кажан любісінько опинився там.
– Браво! – зааплодував фон Стронціус.
Аж тепер його помітили й застигли з шанобливо розкритими ротами. А потім посипались вітання на зразок «Мої шанування! Як ся маєте?»
– Як ся маєте, шановна? – вклонився опир відьмі.
– Як квіточка при дорозі! – зареготала стара. – Хто не йде, то вскубне. А у тебе, Стронцю, що, будильник не задзвонив, чи чорний кіт дорогу перебіг?
– Справи затримали, – стримано відповів опир. – Нам треба поговорити. Де Повелитель?
Стара поплювала на чаклунське дзеркальце:
– Щойно зняв компрес і йде сюди. Ану, всі геть! Гортензіє, станеш за дверима і не смій підслуховувати!
– Добре, мамусю!
