– Я серйозно, а ви мені казочки розповідаєте.
– Які ще казочки? Оця вся нечисть приїхала сюди не на екскурсію, а пильнувати двох лицарів, що прямують до Королівства через Великий Льох. Один із них принц, що був зачарований, а другий його товариш. Невже ти думаєш, вони нас не визволять?
– Але ж ми не в полоні, – зауважила Люцина.
– Зате в небезпеці, так?
– Правда. Але мені потрібно додому. Обійдуся й без допомоги лицарів, тільки покажіть мені, як пройти до Серединного світу? Я піду собі, після того, як ми врятуємо книжки...
Соня зробила великі очі:
– Ти що?! Цього ніхто не знає. Хіба ти не...
Люцина не могла зрозуміти, що викликало в Соні такий страх. Вона промимрила:
– Я читала...
– Еге ж, так, як нині усі читають! Ніби сіно зі стіжка беруть по одній стеблинці. Одне речення звідси, а друге – звідти...
– Наскільки я знаю, у Граничному світі навіть читати не вміють. Я не винна, що мені до рук потрапила така книжка,
– «Енциклопедія Королівства»?
Люцина кивнула.
– Чула. У нас її вже немає. Батько не допильнував... Слухай, дівчинко, як там тебе...
– Люцина.
– Так-от, Люцино, нині до Серединного світу можна увійти через вікно, а завтра – через двері, а післязавтра – через дупло або криницю. Так мусить бути. Я стережу безцінні скарби і повинна все довкола помічати. Розумієш. надходить пора, і ти можеш увійти або вийти. Чим більше бажаєш, тим менше в тебе шансів. Терпіння – найцінніша річ на світі. А тепер нам треба поховати книжки. Коли оті бісові душі виберуться із Замку, я поставлю їх на місце. Тут ніхто довго не витримує, окрім мене. Це – ніби вокзал: одні – туди, другі – сюди, а треті – ще кудись. Місцевий люд мені відганяють Ясько і Мацько.
– Хто-хто?
– Замкові привиди. Я їх так назвала. Колишні лакеї господаря. Якось вони підлили вином його улюблені орхідеї, ну і...
– Що?
– Їх повісили. Бачиш он там дві липи? На отій, крайній.
– Як жорстоко!
– Чому ж? Уяви, що хтось подер би на клапті твою улюблену книжку. Ти б дуже розсердилася?
– Так, але я б не вбивала...
– Значить, ти не любиш книжки по-справжньому.
– Люблю, але ніколи нікого не буду вбивати! Життя – це великий дар, казала моя бабуся, і тому не можна відбирати те, що подароване комусь. Розумієте?
Запала мовчанка. Нарешті Соня не витримала і таким голосом, яким у темряві розповідають моторошні історії, мовила:
– Сьогодні вночі тут проллється море крові. Може, і вранці. Сподіваюсь, що і за нас проллється бодай краплина...
Люцині аж недобре зробилось від цих слів. Вона бачила кілька фільмів про вампірів, і уявила собі щось схоже, хоча зовсім не прагнула побачити це насправді. Вона ладна була запідозрити Соню в кровожерних нахилах, але та сказала мрійливо:
– Це так романтично!
... Щоб потрапити на подвір'я, Люцина із Сонею вилізли через вікно. Перед тим дівчинка навчила бібліотекарку Замку слів, що робили істоту невидимою для темних сил. Соню просто вигнали з бібліотеки. Вона тепер шкодувала, що не пообривала патли відьмам, але якраз її неспротив виявився кориснішим, ніж опір. Так легше було повернути книжки. По садку вештались довгомуди, виглядаючи Повелителя. Час від часу вони перевертали каміння, простукували стіни і заглядали в дупла дерев. У альтанці лежала купа залізяк, поржавілих цвяхів, кавалків дроту – усе, що їм вдалося знайти. Люцина уперше бачила довгомудів, бо в місті вони їй не траплялись. Зрештою, то були нічні істоти.
Подвір'я не розневидимлювали, тому обидві рятувальниці книг могли працювати спокійно. Книжки, що лежали в темряві, вони переносили під вікно потаємної кімнати, щоб потім переправити нагору. Там було лише кілька десятків книжок. Про долю інших Соня нічого не знала.
Ніч була дуже тепла, і вони сіли на поваленому стовбурі. У Замку світилось лише кілька вікон. Люцина і Соня розмовляли про політику.
– Тут часто бувають крутиголовці, але ніколи не залишаються ночувати.
– А які вони з себе?
– Мають очі не лише спереду, але й на потилиці, – відповіла Соня. – І завжди озброєні.
– Як це на потилиці?
– Це – образ.
– А-а... Чому король не оголосить їм війну і не повиганяє?
– У Королівстві немає уже двісті років війська. Король – не воїн. Уся надія на принца Августа, котрий повертається.
– Звідки ви це знаєте?
– Підслухала. Тільки не кажи, що це погано!
– Я не кажу. Іноді корисно буває підслухати чужу розмову. Якось мені це врятувало життя... – зітхнула Люцина.
– Розкажи!
Коли Люцина закінчила, Соня глибокодумно почухала голову:
– Що не кажи, але книжки можуть змінити долю. Твоя доля – побувати в Королівстві. Знаєш що? Кажи мені «ти». Я не така вже стара. Це через смуток виглядаю погано. Уяви собі, як це чекати роками, що хтось прийде за книжкою. І ніхто не приходить – ні восени, ні взимку, а про літо нема що й казати.
– А якби ти навчала дітей читати? Отих, з містечка...
– Ти що?! Наступного дня приїхали б на мотоциклах крутиголовці й спалили бібліотеку. Вони й так мене дражнять.
– А потай не можна вчити?
Соня дуже здивувалась:
