Правду кажучи, опирам цієї лагідної літньої ночі не потрібен був старенький Стронціус. Так само вони могли обійтись і без Повелителя. Але Повелитель нетямився від люті. Він не хотів їсти сам кашу, котру наварив за наказом крутиголовців. Щопівгодини телефонував фон Стронціусу, але його розпачливі сигнали губились у темряві невідомості. Зрештою, Повелитель непокоївся: Стронціус був важким на підйом, але не посмів би ігнорувати крутиголовців. Востаннє вони бачились поблизу Кропив'яного цвинтаря. Повелитель не любив видовища крові навіть звичайних людей, шкодити яким було сенсом існування темних сил. Титул дістався йому в спадок, а відповідальність, до якої тебе змушують, не дає великої втіхи, власне, майже ніякої. Влада до того ж ще й небезпечна. Це Повелитель відчув сьогодні. Мусив щохвилі повідомляти імперську таємну поліцію, що діється в Замку, відбріхуючись за себе і Стронціуса, а також керувати підлеглими, котрі уявили собі цю операцію чимось схожим на пікнік і не дотримувались дисципліни.
Повелитель провів інспекцію Замку. Охорона його менш-більш влаштовувала. Щоб не пропустити принца Августа, її мало вистачити. Але з хлопцем мав бути Марко, котрого не візьмеш за допомогою спецефектів. Цей пройда незле знався на магії, якщо міг будь-коли міняти свою подобу. Не те, що вовкулаки, які скидали звірину шкуру на світанку. Справу дуже ускладнювало те, що ніхто не знав, де приблизно вхід до Королівства. Довгомуди з ліхтариками та смолоскипами обнишпорили всі закапелки, сподіваючись на поживу, однак не знайшли нічого підозрілого. Повелитель походжав собі коридорами другого поверху в супроводі довгомуда Лукаша і відьми Маргарити. Наша знайома, стара відьма, експерт «Клубу книголюбів», всілася в комфортне крісло біля палаючого каміна, а біля її ніг на ослінчику сиділа Гортензія й сонно ворушила спицями, плетучи з козячої вовни шкарпетки. Ця сімейна ідилія відбувалася на тлі біганини й безладу, незважаючи на пізню годину. Не чути було лише пліснявців і слинявців, котрим доручили облаштувати підземелля, пообіцявши допустити потім до бібліотечного каталогу та самої бібліотеки. Книжки винесли до сусідньої, меншої кімнати, що була колись кабінетом господаря. Таким чином, бібліотека стала важливим стратегічним об'єктом, штаб-квартирою Повелителя.
На ранок мали під'їхати місцеві крутиголовці-байкери, що промишляли на дорогах Граничного світу, а тепер ще й пильнували на них принца. Була це, власне, немита і некультурна банда, жорстока й безжальна до мирних мешканців сіл та містечок. Усі вони, безперечно, вартували в'язниці, але Імперія потребувала таких типів, щоб допомагали їй розправлятись із кожним, хто не є сліпо відданий Його Імператорській Величності.
Пані Маргарита, незважаючи на втому, крутилась поблизу Повелителя, намагаючись заслужити його ласку. Адже це вперше їй випала нагода покерувати молодшими відьмами. Нарешті він забажав кави, і Маргарита побігла виконувати розпорядження, доручивши Ружені наглядати за пліснявцем-знайдою, що норовив чкурнути з кошика. Відтак попекла собі пальця, гасячи спиртівку й вигукнула над чашкою шляхетного напою не дуже пристойне закляття:
– Щоб ти сказилась!
Вона мала на увазі спиртівку, однак кава виявилась більш вразливою. Якось важко уявити собі дію такого страшного закляття на чорну рідину, звичну в кожному домі. Може, каві зашкодили ще й три ложечки цукру, котрі відьма всипала до чашки, виходячи з власних уподобань. Маргарита урочисто понесла каву Повелителю, по дорозі гарикаючи на всіх, хто їй траплявся. Повелитель стояв коло вікна в позі Наполеона, виношуючи великі плани. Приємний вітерець обвівав йому лице, хоча перед очима стояла суцільна темрява. Він механічно прийняв чашку кави й підніс її до уст. Але тут, очевидно, спрацювало закляття, і кава, гаряча й пересолоджена, вихлюпнулась йому просто в обличчя. Від несподіванки Повелитель закричав, аж зі стелі зірвалось кілька пластів штукатурки. Один із них упав на голову пані Маргарити і, таким чином, відтягнув від неї страшніше покарання. Другий мав намір приголомшити стару відьму, що дрімала, але та недаремно вважалась наймудрішою серед собі подібних: вона миттю зреагувала, змінивши падіння брили на горизонтальний політ убік, і та з розгону врізалась у стіну. А третя брила штукатурки упала над дверима, повз які проходило двійко довгомудів, несучи сулію з червоною рідиною. Ті відсахнулись, й сулія впала. Її вміст червоною рікою розтікся сходами аж до вестибюля. Збулось пророцтво Соні про ріки крові...
Стронціус, що саме увійшов до Замку, подумав, що тут когось зарізали, тим паче, що нагорі лунали дикі крики. Він нагнувся і вмочив палець у рідину. Лице його скривилось, коли він спробував так звану кров на смак.
– Чорнило, – констатував фон Стронціус. – Але ефектно. Що, вони тут фільм жахів знімають?!
