– Яка з мене вчителька? У селі з мене сміються, камінцями кидають... Приходив сюди, правда, кілька років тому один хлопчина. Вивчив п'ять літер, обіцяв, що прийде завтра, але те завтра так і не настало.
– Батьки не пустили.
– Можливо. Ой, перестань!
Соня потрусила головою.
– Я нічого такого не сказала.
– Це я не до тебе, а до мишок.
– Мишок?
– Вони живуть у мене в голові.
– Як це, живуть у
– Тобто, я хотіла сказати на голові. Хіба не зрозуміло?
– Тепер зрозуміло, – визнала Люцина, з подивом озираючи копицю розкудланого волосся, яке увінчувала панамка. Зрештою, якщо в книжках живуть гноми, куди вже тут дивуватись.
– А ось і Ясько з Мацьком! – зраділа Соня.
Поміж бур'янів прогулювались дві напівпрозорі постаті. Обидва лакеї, що померли такою безглуздою смертю, були вбрані, наче в кіно на історичну тему. Навіть перук не скинули. Зрештою, Люцина читала, що привиди змушені дотримуватись дуже суворих правил. Цікаво, як же їх карають за непослух?
– Хочеш познайомлю?
– Ой, ні! Ну, може, потім...
– Як хочеш, але мені треба з ними побалакати. Вони ж мої друзі...
– Вони тебе не побачать. Треба спочатку
– А як це зробити?
– Треба сказати: «Я тут».
– І все?
– Усе.
– Чудово!
Люцині трохи полегшало, відколи вона усе розповіла Соні, хоч та слухала не вельми уважно, весь час крутилась. Певно, через мишей у голові, тобто на голові. Соня одразу повірила. А хто б їй повірив у Серединному світі? Там вірять лише в те, чого можна доторкнутись.
Люцина вперше в житті сиділа отак сама, під небом, всіяним зірками. Вона могла зараз просто встати і піти стежкою, якби та стежка привела її додому. Але Люцинин дім був за невидимою стіною, хтозна-де, навіть не в іншій країні. Вона вже почала звикати до пригод і почувалася непогано.
Соня повернулася швидко:
– Я їх послала розвідати, що з рештою книжок. Ти знаєш, Ясько і Мацько не раз відганяли різних шукачів скарбів і домоглися, щоб у Замку ніхто, крім нас, не жив. Ходімо до кімнати. Я передаватиму тобі книжки через вікно.
– А як бути з лицарями?
– Ясько і Мацько попередять їх, що готується засідка. О, чуєш? Щось їде. Велике. Це, напевно, Повелитель із Серединного світу.
– Повелитель чий? – спитала Люцина.
– Відьом, опирів, довгомудів, вовкулак і решти компанії.
Досі темне подвір'я освітили фари. Із Замку повибігали відьми та відьмаки і ще якісь дрібні істоти, схожі на великих жаб, й почали товпитись на сходах, заважаючи одне одному.
– Починає припікати, – зауважила Соня тихим, але моторошним, голосом.
– Що
– Це – образ. Бачиш, ото опирі, – вказала Соня на гурт чоловіків та жінок у довгих чорних плащах. – Треба звідси вимітатися, бо у них дуже гострий нюх.
Люцина мерзлякувато пересмикнула плечима.
– А ще якась дуже бридка стара відьма з палицею...
– Де?
Навіть у темряві Люцина упізнала стару сусідку і з нею Гортензію, що вивихнула сьогодні ногу, послизнувшись на банановій шкуринці.
Високий чоловік у капелюсі щось сказав, і настала тиша.
– Це і є Повелитель, мій лютий ворог. Він керує Клубом книголюбів. Уявляєш, вони збираються, щоб палити книжки!
– Не може бути! Які ж вони книголюби!
– Це – для конспірації.
– Тут мої сусідки. Через них я потрапила в халепу. Краще сховатися. Для мене вони страшніші за крутиголовців.
– Ти ще не бачила крутиголовців, – сказала Соня.
Якби хтось цікавий, чи просто випадковий подорожній із тих, що не люблять спати під зоряним небом навіть влітку, нагодився тієї ночі до Замку, то, напевно, довіку сидів би вдома, за умови, звісно, якщо залишився б живий. Для нього б вистачило одного вовкулаки, а тут добрий десяток гасав на подвір'ї, моторошно завиваючи. А на мурах чатували опирі, які прибули опівнічним автобусом. Звісивши ноги, вони слухали лемент роздратованих сов, що мусили вибиратись на лови до містечка, бо незвичний рух у Замку розполохав усю дичину. Навіть птахи, яких люди чомусь вважають партнерами нечистої сили, були невдоволені прибульцями. Окрім них у Замку мешкали лише бібліотекарка Соня і двійко привидів Ясько і Мацько. Ніхто з них не надіслав би запрошення таким невихованим особам обох статей. Опирі вдивлялись у темряву, звідки долинало тепло людського тіла й незрівнянний аромат свіженької крові. До сонного містечка було рукою подати, але опирам не дозволялось залишати пост.
– Де ж це фон Стронціус? – мовив молодий опир, якому виповнилось лише сто сімдесят дев'ять років, а здавався він ще молодшим.
– Певно, своїм ходом добирається, – відповів його напарник, випльовуючи п'яту жуйку «Орбіт» зі смаком крові й лимона, що мала захищати його зуби від карієсу. – Не думаю, щоб він ризикнув трястися в автобусі разом із нами.
– Я б волів виконувати його накази.
– Не знаю, по-моєму, шановний Стронціус так завис у «Вампірнеті», що живиться лише віртуальною кров'ю.
Обидва опирі захихикали.
– Слухай, Фреде, а ти грав у «Вампіра-супермена – 9»?
– Дійшов лише до третього рівня. Але кльова штука!
– Скинеш мені на диск?
