Королівство полностью

– O! – вигукнув інший хлопець із рудим волоссям, зв'язаним у хвіст, вбраний у куці штанці й зелену камізельку. – Та ми вже з вами зустрічались! Пам'ятаєте, у трамваї? Я тоді зразу відчув, що ви не пасуєте до Серединного світу. Мене звати Марком, а це – пан Мортіус і Серпень.

– Серпень? – здивувалась Люцина.

– Серпень, бо народився в серпні.

– Хотів би уточнити, – вклонився ще раз Мортіус, – але ми, здається, з одного міста, колись славного Львова. Взагалі, мене звати Гриць. Ще позавчора я був репортером «Посейбічних і потойбічних новин». Мене, напевно, уже звільнили.

– Дуже прикро, – мовила Люцина.

– Як кажуть у нашому краї, усе, що робиться, те на краще.

Нові знайомі нерішуче топтались під вікном. Їм не хотілось йти. Люцина нарешті зважилась:

 – Не знаю, чи ви ті, чи не ті, але бібліотекарка Соня казала, і я сама чула, що тут, у Замку, засідка. Чекають на двох лицарів. Тобто один із них – лис. Уночі тут було повно нечистої сили: відьмаків, відьом, опирів, довгомудів. І ще мали прибути крутиголовці...

– А чи можна поговорити з пані Сонею?

– Її тут немає. Ой! – тільки тепер Люцині спало на думку, що з бібліотекаркою могло щось трапитися.

Мабуть, не тільки через це Люцина розплакалась. Далися взнаки й самотні блукання, і неможливість повернутися назад. Незнайомці могли покинути її, як покинула Соня. Тут і дорослий би не витримав.

Врешті прибульці залізли через вікно і намагались заспокоїти Люцину. Особливо старався Тигрисик, час від часу когось штовхаючи.

– Книжка! – вимовила нарешті Люцина, вказуючи на «Енциклопедію Королівства».

Книга, котра завдала їй стільки клопоту, не згоріла, а ніби оновилась. Стерта позолота знову засяяла, а палітурки стали як новенькі.

– Що? – спитав Марко. – Що з книгою?

– Вона не згоріла!

Марко взяв «Енциклопедію», розгорнув і прочитав:

«Справжні книги не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває сторінки, ми зберемо їх докупи, обійшовши задля цього увесь світ».

– Це слова із клятви книжкових гномів. Я читав «Енциклопедію» в іншому виданні, простому, а це – магічне. Як вона тут опинилась, не розумію...

– Вона була в нас удома. То книжка мого прадіда.

– Дивись на оце! – тицьнув Марко книгу товаришеві.

Той зазирнув до «Енциклопедії». Обличчя Серпня прояснилось, і він так пильно подивився на дівчинку, наче побачив її вперше.

– Відтепер ви під нашою охороною, панно Люцино. Ми просимо вас поки що бути з нами. Пора братись до діла! Дивно, невже в цій кімнаті немає дверей?..

– Є, – шморгнула носом Люцина, потрохи заспокоюючись. – Але з того боку. Вони ховаються. Це ж потаємна кімната. Тому мене і не знайшли відьми.

– У Королівстві є прислів'я: «Якщо не можеш знайти дверей, намалюй їх на стіні», – сказав Марко.

– Я могла б намалювати. Я вчуся в художній школі.

– Чудово! – Марко підняв уламок цеглини. – Підійде?

Люцина кивнула і, зупинившись перед стіною, спитала:

– А які намалювати двері?

– Щоб влізся Тигрисик, – запропонував Мортіус. – Він серед нас найширший.

– А хто найвищий?

Найвищим виявився Серпень. Важко малювати, коли за твоїми рухами стежать, а в спину дихає величезний тигр.

– Трохи криво, – зауважив Сиволап. – Треба підняти цю лінію трохи вище.

«Добре, що мій Фелікс не розмовляє», – подумала дівчинка. Під кінець вона намалювала клямку з вигнутою ручкою, яку бачила на ілюстрації до казкового роману.

– Чудові двері, – запевнив Марко.

– Так, – погодився Серпень. – Як у казці.

А Тигрисик спитав:

– Ці двері, щоб вийти чи увійти?

– Думаю, вони годяться для обох випадків, – відповів Мортіус.

– Ходімо!

Серпень натиснув на клямку, і двері прочинились. За мить вони стали справжніми дубовими дверима з бронзовою клямкою.

Люцина попередила:

– Там дуже темно.

Але Мортіус її запевнив:

– Нам до темряви не звикати. Півдня провели в катакомбах. У мене є електричний ліхтарик. Але тут зовсім не темно! Дивіться, пролом у стіні!

Справді, за дверима був невеликий коридор із круглим склепінням, який закінчувався дірою надвір.

Мортіус став перед усіма й розкинув руки, збираючись їх стримати:

– Ось що, хлопці. Я знаю, що ви відважні й умієте робити всілякі фокуси. Але не забувайте, що з нами діти. Я маю на увазі панночку Люцину й Тигрисика...

– Я вже великий! – запевнив Колобок. – Я буду охороняти принцесу Люцину.

– Чому ти назвав її принцесою? – здивувався Мортіус.

– Я бачу, що це особа королівської крові!

Люцина сприйняла це як недоречний жарт:

– Неправда! Моя мама працює у видавництві, а хто мій тато, я ніколи її не питала, щоб не травмувати. Давайте пошукаємо Соню. Відьми розневидимили Замок, то ми її побачимо. Соня ціле життя мріяла, щоб за неї пролилися ріки крові, тобто, щоб її визволив який-небудь лицар. Звісно, краще буде, якщо вона перед тим позбудеться мишей в голові, тобто на голові, бо лицареві таке не сподобається. Я десь читала, що навіть слони бояться мишей.