До книжок, звалених абияк на підлозі, кинулися слинявці і пліснявці. Їм ніхто не заважав. А от у сусідній кімнаті стояв гамір, наче на бенкеті. Лаялись крутиголовці, бурчали вовкулаки, які ще не прийшли до тями, скиглили відьми, намулявши боки на твердій підлозі. Стара варта звільнилась, а нової ніхто не поставив. Оскільки принц не з'являвся, можна було по обіді вертатись додому. Повелитель стояв коло каміна й навіщось тримав у руці меча, котрим бився колись із Лицарем Королівських Окулярів. У ньому поволі наростав гнів проти бездарної кампанії, що не принесла ні слави, ні ганьби. У печінці в нього засів не лише давній біль: її, бідну, мордували свіжа ненависть як до Королівства, так і до Імперії. Крім того, Лукаш повідомив, що навряд чи вдасться завести автобуси, бо в похоронному бюро пошкодували бензину. Стара відьма пильно видивлялась щось у дзеркальці і вже збиралась розтулити рота, як до залу влетів Мортіус, високо піднявши над головою чорну коробочку, і закричав голосом камікадзе:
– Усім стояти! Замок заміновано! Всім очистити приміщення!
Присутніх наче громом вдарило і, певно, тактика Мортіуса спрацювала б, якби він випадково не натиснув кнопку на диктофоні. Зі страшної чорної коробочки пролунало інтерв'ю репортера «Посейбічних і потойбічних новин» із привидом на ймення Кирило, що мешкав у ложі № 9 Оперного театру:
«Мортіус: Як ви ставитесь до сучасної музики?
Кирило: У-у-гу!..»
– Вимкни диктофон, Мортіусе! Може, я й подарую тобі життя, – сказав Повелитель. – Можливо, навіть твоєму котові. Без паніки, панове! Це – Мортіус, репортер «Потойбічних новин».
І тут він побачив Серпня і Марка.
– Нарешті! Ми вже знудились, чекаючи на вас. Може, присядете?
– Кілька бочок пороху – і Замок злетить у повітря, – посміхнувся Марко. – Може, позичите дрібку вогню?
– Мабуть, варто послухатись і вийти, – додав Серпень.
– Ще чого! – раптом закричала Маргарита, що тяжко напрацювалась у Замку. – Ми сюди перші прийшли!
– Стули писок, дурепо! – тихо наказала найстарша відьма. – Твоє діло маленьке.
Повелитель залишався цілком спокійним:
– Якби тут був порох, мої хлопці давно б його знайшли, правда, Лукаше?
– Так, Повелителю, ми знайшли три бочки, але порох геть зіпсувався і не хотів горіти.
– Бачите, ми й без вас могли злетіти в повітря, якби таке судилося! Ви вірите в долю, принце Августе? Ми все-таки зустрілись, хоч ви добре запізнились. Оці браві хлопці, – вказав Повелитель на байкерів, – вночі побували в битві, але завдяки доброму догляду одужують дуже швидко. Я здам вас їм на руки...
Тоді звернувся до Марка:
– А ти, хлопче, і є той перевертень? Ще на когось, крім лиса, вмієш перекидатися? Може, позмагаєшся з відьмами? Обміняєтеся досвідом...
– Я – лицар, а не перевертень, – спокійно відказав Марко. – Мій прадід носив звання Лицаря Королівських Окулярів. У мене свої рахунки з Серединним світом.
Лице Повелителя враз пожовтіло, очі спалахнули люттю:
– У мене теж рахунки з Королівством. Сподіваюсь, ти вже туди не потрапиш!
– Що з ним таке? – здивувався Марко.
– Я битимусь з тобою! Звільніть місце! Нікому не втручатися! – заревів Повелитель, хоч ніхто й не збирався втручатися при вигляді наїжачених вістрів трьох мечів.
Власне, мали битися принц і Повелитель, як вожді обох ворожих сторін, але своя сорочка, як то кажуть у Серединному світі, ближче до тіла. Якби Стронціус не спочивав у темному закапелку, то й принц отримав би партнера для двобою.
До плеча Мортіуса торкнулася Соня. Лице її аж пашіло від збудження.
– Ось, візьміть, – простягнула вона криву іржаву залізяку.
– Це що таке? – не второпав Мортіус.
– Шабля з дамаської сталі. Візьмете на себе крутиголовців.
– У нас не лицарський турнір. То якесь непорозуміння. Бачили, як я їх поклав на лопатки самими словами?
– Ви дуже хоробрий. Гадаю, ви врятуєте книги?
– Так, звичайно, – неуважно відповів Мортіус, захоплений поєдинком. – Ох, як круто!
Марко мав гідного супротивника. Повелитель так би не старався, б'ючись із принцом, бо той його не цікавив. Мечі палали ще більшою ненавистю, аж іскри з них сипались. Повелитель був дуже високий, але йому й на думку не спадало, що битися з підлітком не пасує лицареві. Маркові доводилось стрибати довкола нього, дивом ухиляючись від добре відпрацьованих прийомів, адже Повелитель постійно тренувався перед дзеркалом. Хлопець не уявляв, чим усе має закінчитися, бо ніколи не бився до крові, а тим паче – до смерті.
Люцина щосили стискала кулаки, тигр водив очима туди-сюди, нагадуючи кошеня перед маятником. Мортіус ніколи не розповідав йому казок про битви, щоб не виховувати в Тигрисикові жорстокість.
– Ох, тільки б він не вдався до забороненого прийому, знаю я цю нечисть! – молився Мортіус.
– Добро завжди перемагає зло, – сказала Соня. – Я ніколи в цьому не сумнівалася.
Колишній репортер здвигнув плечима:
– Не знаю... Усе це мені здається красивими словами.
