– Ні, я хочу записати вірш до кінця. Здається, це Ронсар... Який голос, який талант!
Власне, у глухому голосі, що долинав із-за дверей, не було нічого вражаючого, але він чомусь зачепив струни Мортіусової душі так, що ледь не порвав. Обидва лицарі теж заслухались. Тільки Сиволап нетерпляче крутився під ногами, бо за таких обставин дорога кожна секунда. Та ось Соня дочитала останні рядки сонета:
За стіною почулося хлипання. Бібліотекарка навіть не здогадувалася, що її чують. Вона б тоді не змогла згадати жодного слова з вірша.
– Соню! – покликала Люцина, коли Мортіус вимкнув диктофон. – Ти мене чуєш? Зараз ми тебе визволимо!
І не гаючи часу, зірвала папірець з дверей. Щось вкололо її в руку, може, скалка дерева. Коли не знаєш про чари, діяти дуже легко. Їх наче не існує. До речі, так вважав Серпень. Соня ледь не звалила дівчинку з ніг, кинувшись їй у обійми.
– Я знала, що ти прийдеш по мене! А це хто?
– Тигр Ілля, або Тигрисик. І кіт Сиволап. Це вони почули твій голос.
– О, так, звірі такі чутливі! – засяяла Соня. – Дякую, щиро дякую!
– А це ті, про кого ти мені розповідала...
– Але ж їх троє! Боже, хто ж із них принц? Чи не ви часом? – спитала вона Мортіуса, котрий у напівтемряві видався їй дуже поважним.
Мортіус густо почервонів. Нікому б таке не спало на думку. Із цього він зрозумів, що зустрів незвичайну істоту.
– Ви чудово читаєте вірші, – бовкнув він. – Це – Ронсар?
– Майже вгадали: Жоакен дю Белле. Я часом їх теж плутаю.
– Соню, – втрутилась Люцина, – цей пан із Серединного світу. Ми з ним із одного міста. Це – Марко, а це – Серпень. Але ти називала інше ім'я...
– Серпень – це і є принц Август, – просичала Соня. – Невже ти досі не зрозуміла?!
– Власне, ми тут інкогніто і не називаємо титулів, – прокашлявся Мортіус. – Мене звати... Мортіус. Я репортер. Ніколи не чув, щоб хтось так читав вірші, вам треба виступати на сцені!
– Я зворушена.
– Тільки не треба знову плакати. Ми збираємось нагору, бо шукаємо вхід до Королівства.
Соня хихикнула:
– Я їх надурила! Примусила довбати стіну. Зате у вас є запасний вихід на випадок втечі. Щодо мене, то я залишусь у Замку.
– Сподіваюсь, нам не доведеться втікати, – сказав Серпень. – Але ми б не хотіли кровопролиття.
– Треба йти, – втрутився Марко. – Боюсь, нам не минути сутички, раз вони на нас полюють. Треба застати їх зненацька.
– Так. Ми підемо з Марком вперед, бо маємо зброю. Сиволапе, крутиголовці озброєні?
– Мають пістолети, але чи є там патрони, мені не вдалося з'ясувати.
– Я підслухала, що вони спершу візьмуть вас у полон, щоб потім прилюдно стратити, – згадала Соня.
Мортіус аж зрадів:
– Чудово! Приємно знати, що тебе повісять не сьогодні, а завтра. Завжди є надія врятуватись.
– Марку, висмикни мені з хвоста шерстинку, – тихо попросив кіт. – Господар може не дозволити, але один кіт на полі бою не воїн.
– Що таке? – спитав принц.
Сиволап зітхнув:
– Не хочу виглядати безрідним самотнім котом перед крутиголовцями. Дозволь закликати мою королівську гвардію!
– Ти – король, – відповів Серпень.
А Мортіус вдоволено потер руки:
– Наскільки мені відомо, нечисть має алергію на котів. Підмога була б до речі. Хай себе покажуть котячі лицарі!
– Нехай буде так! – урочисто мовив Сиволап. – Потри шерстинку між пальцями, Марку.
– Зробив.
– Тепер можна йти? – спитав принц.
– Не послизніться на сходах: їх обслинено.
Сонячне світло без перешкод захопило верхній поверх Замку, де знаходились найкращі й найбільші кімнати. Колись тут гостювали вчені мужі з Королівства, зупинялись купці зі Сходу, щоб відпочити і розповісти про дивовижні речі, які їм довелось бачити. То були найкращі часи Замку. Гірші настали, коли замкнувся Граничний світ, відданий на поталу злидникам. Але ще гірше було тепер, коли Замок окупувала нечиста сила із Серединного світу. Не тому стало погано, що зникло багатство графа. Золото і срібло не роблять людину щасливою. Усе залежить від того, хто прийде до твого дому – друг чи ворог.
