– О, – здивувався тигр, – невже тут є слони?
– Не знаю, певно, що ні, – відповіла Люцина. –
– Гадаю, я допоміг би цій дамі, якщо вона не проти, – галантно мовив Сиволап.
– Річ у тім, що вона не проти, а от миші...
– То вже їхній клопіт, – мудро сказав кіт. – Дозвольте піти в розвідку!
– Будь дуже обережний, – попросив його принц.
–
Мортіус прихилився до стіни й задумливо мовив:
– Я навіть пістолета в руках не тримав. Чим же мені битися?
– Яка в журналіста зброя? – лукаво посміхнувся Марко.
– Перо? – Що ж мені, тут статті писати? Краще вже палиця в руках.
Кіт повернувся, з огидою стріпуючи лапами:
– Сходи обслинені, – пояснив він. – Уявіть собі, тут усі мої знайомі: відьми, вовкулаки, слинявці, пліснявці на чолі з самим Повелителем. Цікаво, як вони сюди дісталися?
– Автобусами, – сказала Люцина. – Я випадково зупинила їхній автобус і приїхала до містечка.
Кіт недовірливо подивився на неї:
– Перепрошую, ви часом не з відьом?
– Мене вже питали. Ні! Це довга історія. Вона почалася з того, що мої сусідки-відьми хотіли відібрати в мене «Енциклопедію»...
– Зрозуміло, – сказав Серпень. – Ми повинні піти туди. Як ти сказав, Марку? Опівдні?
На щоках Марка спалахнув рум'янець:
– Так, опівдні.
– Отже, опівдні король Даниїл зречеться корони і вкриє навік свій рід ганьбою.
– Не треба одразу: ганьба, зрада. Може, чоловіка змусили, напоїли отрутою, що відбирає пам'ять, – несподівано заступився за незнайомого короля Мортіус.
Мовчанку, що настала після його слів, порушив кіт:
– Я бачив кількох крутиголовців. Не знаю, хто їх так потовк, але відьми перев'язують їм рани.
– Мушу сказати, хлопці, що мене нечисть знає в обличчя. А двом вовкулакам я перцем очі засипав. І Тигрисика вони знають. Але ви – найголовніша їхня здобич. Отже...
–...будуть ріки крові, – продовжила Люцина, – як і передбачала Соня. І ще вона вважає, що це дуже романтично. Не знаю...
– На сходах хтось розлив принаймні відро червоного чорнила, – повідомив Сиволап. – Може, це його мала вона на увазі?
Принц сказав:
– Ми прийшли до Замку з мирними намірами: щоб знайти вхід до Королівства. Якщо він нагорі, то треба йти туди. Але панна Люцина не повинна ризикувати.
– Ви хочете мене залишити в підземеллі?! – обурилась дівчинка.
– Ліпше перечекати в безпечному місці.
– Вхід до Королівства відкривається лише на кілька секунд, – зауважив Марко. – Ми повинні бути вкупі.
Люцина вдячно посміхнулась хлопцеві:
– Я можу стати в пригоді. А скажіть, чи в Королівстві є телефон? Я б подзвонила мамі.
– Звичайно! Ми підтримуємо зв'язок з іншими світами.
– Чую, хтось наче співає, – озвався Тигрисик. – Десь тут поруч.
– Справді, якась жінка, – підтвердив Сиволап.
Люцина зраділа:
– Це – Соня! Ходімо до неї!
Наприкінці коридору вони побачили двері з наклеєним папірцем.
– «Клуб книголюбів», – прочитав Мортіус. – Цікаво...
– Тихше!
З-за дверей долинав смутний голос:
Бідолашна Соня, опинившись заручницею нечистої сили через власну необережність, втратила будь-яке відчуття часу, а разом із ним – надію вийти на світло. Із кімнати можна було вийти лише через двері, а їх запечатав сам Повелитель. Соня уміла відчиняти замки шпилькою для волосся. Цього навчив її тато, бо малою дівчинка могла втрапити в халепу, блукаючи по Замку. Наприклад, зачинити за собою двері чи залізти в скриню. Але тут вона не могла нічого вдіяти. Тато заборонив Соні читати книжки з магії, доки тій не виповниться аж сорок п'ять років. А до цього віку їй ще було далеко.
Кликати на поміч вона не хотіла, щоб не наражати Люцину на небезпеку. Ясько і Мацько пробували розбудити дівчинку, щоб розповісти, у чому річ, але не зуміли. Наставав ранок, і їм треба було щезнути з першими променями сонця. Щоб не заснути й додати бадьорості духу, бібліотекарка читала вголос вірші улюблених поетів. Байдужа до поезії людина пройде повз її в'язницю, але той, хто має чутливе серце, обов'язково зупиниться послухати.
Який гарний голос! – сказав Мортіус. – Жінка з таким голосом може бути сиреною, але не відьмою.
Він витяг із кишені невеличкий диктофон і поставив на підлогу.
– Може, відчинити двері? – запропонувала Люцина.
