Стара встала й попрямувала до крутиголовця, вхопивши його за вухо.
– Як ти смієш, свинюко, давати дівчині пістолет?! А якби вона когось вбила?!
Той раптом позеленів і чхнув просто в лице старій відьмі.
– Коти... У мене алергія на котів...
Марко отямився першим, вхопив свого меча й підбіг до вікна. Лице його розплилось у посмішці. Величезне подвір'я рябіло від котів різних мастей, короткошерстих і пухнастих. Вони сиділи й дивились угору.
– Привіт! – помахав рукою Марко, і могутній котячий хор потряс мури Замку, аж посипались дрібні камінці.
– Вони прийшли!
Мортіус, Серпень і тигр кинулись до вікна. Хвиля котів увірвалась до Замку.
– Ой, як їх багато! – здивувався тигр.
– Замок оточено, – доповів Сиволап. – Наказуй, принце!
...Соня з Люциною мали інший клопіт. Їм насилу вдалося прогнати пліснявців та слинявців від книжок. Гидкі створіння довго огризались, шипіли і плювались. Книжки мали такий вигляд, ніби півроку пролежали у вогкому льосі, населеному слимаками. Соня істерично плакала.
– Перестань! – не витримала Люцина. – Книги не горять і не тонуть у воді, і навіть розвіяні вітром листочки зберуть книжкові гноми.
Вона вийняла з торбинки «Енциклопедію» й попросила:
– Беріться до роботи!
Гноми повільно виходили, протираючи очі й потягуючись.
– А тепер ходімо! Гноми не люблять, коли на них дивляться.
Люцина потягнула бібліотекарку за собою, і вони побачили за дверима безліч котів.
– Котики! – зраділа дівчинка. – Ви прийшли нам допомогти?
Серпень вичекав хвилину, а тоді оголосив:
– У кого алергія на котів, нехай покине Замок!
Ніхто й не поворухнувся. Повелитель сказав з кривою посмішкою:
– Вони чекають мого наказу. А я чекаю дзвінка з Імперії.
І тут, ніби на замовлення, у кишені Лукаша задзвонив телефон.
– Вас, Повелителю!
Не кваплячись, той підніс мобільник до вуха:
– Слухаю! Так, він тут, і не один. У нас є поранені...
Серпень підбіг до нього:
– Можна?
– Прошу, – навіть не здивувався Повелитель і передав йому телефон.
– Я – принц Август і буду вчасно. Чекайте!
– Він що, здурів? – здивувався Мортіус.
– Це називається шоковою терапією, – пояснив Марко.
– Здається, нам її й досі не бракувало. Але я, безперечно, піду з вами...
Принц подякував Повелителю за телефон і сказав:
– Я міг би взяти вас заручником, але можете собі йти, доки у ваших підопічних не почались ускладнення. Сиволапе! Нехай твої воїни випровадять цю публіку.
Повелитель знову слухав Імперію, і чим більше слухав, тим кращий ставав у нього настрій. Потім він вимкнув телефон і сказав:
– Спершу жінки!
Відьом не треба було довго вмовляти. Вони похапали мітли й полетіли. Гортензія зойкнула:
– Де моє помело? Мамо, ви не бачили?
Та ж проблема виникла і в пані Маргарити, яка ніяк не могла зібрати свій багаж.
– Швидше! – наказав Повелитель.
Гортензія наштовхнулася на кота й голосно чхнула.
– Феліксе, і ти тут?
Люцина кинулась до свого любого котика і вхопила його на руки.
– Мітли он там! – показала Соня на сусідню кімнату. – Ми виганяли ними слинявців і пліснявців. О, мої книги! Що з ними буде?!
Мортіус взяв її за руку:
– Спокій, тільки спокій! Я втратив усе: квартиру, телевізор, роботу... Здоров'я – важливіше.
Стара відьма не рухалась з місця.
– Вам що, потрібне окреме запрошення? – визвірився Повелитель.
– А тобі не все одно? Я хочу на прощання сказати кілька слів цій малій, Люцині. Підійди-но сюди, голубко!
– Не йди! – злякалась Соня.
– Не бійся! Можете притримати моє помело! – кинула стара свій літальний апарат під ноги Мортіусу.
– Я б не радив, – сказав колишній репортер. – Ще скаже якусь гидоту!..
– Ви хочете з нею говорити? – спитав Серпень.
Люцина знизала плечима й підійшла до старої.
– Нахились!
Дівчинка нахилилась, стара мовила їй кілька слів, що, певно, вразили Люцину. Вона поблідла й мовчки відійшла.
– До мене! – скомандувала стара, і помело опинилось у неї в руках. Вона хвацько підібрала спідницю й гукнула: – Вйо!
Навіть не попрощалась. Якийсь дивний звичай у нечисті – ніколи не прощатись.
Довгомуди та інша братія повсідались у автобуси. Крутиголовці теж непомітно зникли. Залишився Повелитель. Він сів у крісло й запалив сигару.
– Сигара недобра на хвору печінку, – зауважив Марко.
– Турбуєшся про моє здоров'я?
– Не те, щоб дуже...
Повелитель нічого не сказав, бо його увагу привернула біла ворона, що влетіла через вікно й сіла на плече принцові.
– Аона! – вигукнув Серпень. – Ми думали, що ти загинула!
Ворона лагідно вщипнула його за вухо.
– Час! – прошепотів Повелитель і шпурнув сигару в камін. Знявся стовп іскор, щось загуділо, і повелитель нечисті зник у комині.
– Клас! – похитав головою Мортіус. – Як у кіно...
– Відпусти своє військо, Сиволапе, – попросив принц. – Ви нас дуже виручили. Час і нам додому...
– А як... – пробувала щось сказати Люцина, але не встигла, бо стіни раптом розплились перед очима, підлога зникла, і вона полетіла в сіру прірву з Феліксом на руках.
– Hi! Hi! – почула вона крик принца. І перед тим, як впасти в забуття, її пронизала думка, що, мабуть,