– Угу, – згодився Колобок і потягнув його в кущі малини. – Тепер висмикни в мене з хвоста одну волосину!
– Яку? Руду, чорну чи білу?
Тигрисик замислився:
– Біла, мабуть, гарніша... Давай білу!
– Зробив.
– Потри її між долонями.
– Невже ти думаєш... – здригнувся Мортіус.
– Ну, хіба тобі важко?..
Мусив погодитися. Тигрисик засяяв:
– Дякую, таточку! Йди, а я тут почекаю...
Щось у голосі тигра було таке дивне, що Мортіус не став затримуватись.
– Не барись, – кинув він. – І не виходь за ворота.
Діти завжди, як чогось вчепляться... А що, коли й справді?.. Мортіус махнув рукою і подався до кухні. Там він мав поважну бесіду з Сонею. Відколи вони потрапили до Королівства, бібліотекарка жодним словом не обмовилась про книжки. Так особливо мовчать тоді, коли втрачають когось, або щось дуже близьке.
– Я переконана, що стара вимовила якесь закляття.
– Можна пошукати... – Мортіус хотів сказати «в книжках», але затнувся.
Соня навіть бровою не повела.
– Я вже переглядала бібліотеку пана Онися. Вважаю, у казках більше правди, ніж у підручниках для чаклунів.
– Авжеж, авжеж!
– Назву речі своїми іменами: Люцину повинен поцілувати принц!
Мортіус почервонів:
– Боюсь, це якось теє...
– Нічого страшного! Він же її не вкусить...
– Він повинен у неї закохатися. Зрештою, у деяких казках фігурує принц, в інших молодий король, навіть десь мені траплявся лісничий. Не думаю, що наш принц захоче цілувати панночку, хоча вона дуже гарненька. Він же щойно втратив батька...
– Люцина подобається Маркові. Я це помітила. Вони вперше зустрілись ще в Серединному світі.
– Це він має вирішити. Господи, та вони ще діти! Нам треба спершу спробувати викликати лікаря. А то поки вони ходитимуть, дівча може померти.
– Цікаво, де зараз блукає її душа? – глибокодумно мовила Соня, піднявши очі до стелі.
Цієї миті почувся брязкіт перекинутого відра на веранді, і будинком аж затрясло. То Колобок квапився до свого таточка.
– Сюди, сюди! – заволав Тигрисик, плутаючись у білизняній шворці.
Мортіус і Соня вибігли в сад. На вузькій доріжці стояв величезний білий тигр. Ні, тигриця. Захлинаючись від захвату, Колобок представив:
– Моя мама прийшла!
На верхівці яблуні повисли Фелікс та Сиволап з наїжаченою до крайньої межі шерстю. Здаля їх можна було прийняти за ті кумедні волохаті іграшки, які регочуться, коли торкнутись пальцем. Але котам було не до сміху.
– Злізайте, Сиволапе й Феліксе! – гукнув Тигрисик. – З мого хвоста висмикнули волосинку, і з'явилась моя мама.
– Ти... – заїкаючись, мовив Мортіус, – ти ніколи не казав, що твоя мама білого кольору.
– Але то моя мама! Ой, таточку, ми з тобою в Королівстві знайшли мою маму! Тепер я щасливий...
– Ой, у неї на лапі кров! – зойкнула Соня. – Треба продезінфікувати рану...
Вона кинулась шукати аптечку, а Мортіус вкляк. Але треба було щось робити. Він кашлянув і сказав:
– Я дуже радий за вас обох.
– Мама каже, щоб ти не боявся. Вона буде дуже обережною, щоб не поламати квіти в садку.
– Вона не говорить по-нашому?
– Ми її навчимо, таточку, якщо мама хотітиме. Вона розуміє людську мову.
– Як вона тебе знайшла?
– Маму відвезли до Імперії і тримали там у клітці, але твої чари її звільнили. Тільки вона поранилася, ламаючи грати.
– Це – не чари, Тигрисику, – сказала Соня, з'явившись із пляшечками та бинтами. – Це – материнська любов. Я знаю, хоча й не маю власних дітей.
– Мама каже, що ви – мудра жінка. Вона терпітиме біль, поки її лікуватимуть.
Отак до господи Онися прибилася ще одна неприкаяна душа. Маму Тигрисика захопили в полон і тримали в Імператорському звіринці, де над нею знущались. І в Серединному світі мучать тварин, замикаючи їх у тісні клітки. Бідолаха думала, що її синочка немає вже на світі. Вони мали про що тепер поговорити. Мортіус із Сонею тактовно залишили їх у садку, а обидва коти поплентались за ними, бо зголодніли, переживши сильний стрес. Коти ніяк не могли вирішити, який тигр більше вражає: смугастий чи сніжно-білий, а кожен про себе подумав, що тигриця може стати їхнім союзником у боротьбі з крутиголовцями. Мортіус виглядав трохи засмученим.
– Не журіться, – сказала Соня, – діти виростають, але ніколи не забувають своїх батьків.
– Еге ж, – здригнувся Мортіус, – свого старого я повік не забуду. Якось я просидів три дні, замкнений у комірці...
– Ви вклали у виховання Тигрисика всю душу...
– Дякую.
Соня пішла до Люцини і швидко повернулась:
– Вона слабне. Треба йти по лікаря.
– Уже йду! – схопився Мортіус.
– А ви знаєте, де шукати лікаря? – спитав Сиволап.
– Спитаю.
Кіт роздратовано ляснув хвостом. Очі його звузилися і спалахнули лиховісним блиском.
– Слово котячої честі, це просто нестерпно! Ви збираєтесь ходити по хатах, де, можливо, живуть крутиголовці? І що ви скажете? Може, розповісте, як ви тут опинились і звідки? Ви хочете підставити принца і нас усіх! Не плутайте Королівство з тим світом, де аж кишить різною нечистю...
– Як ти можеш так розмовляти?! – розлютилась Соня. – Він же старший за тебе! І не смій ображати рідне місто Мортіуса...
