– Я теж там народився, – сказав Фелікс. – У моєму домі мене любили. Їсти там було не бозна-що, та які статки можуть бути в жінки, котра пропонує людям книжки і сама виховує дитину?
Мортіус як стояв, так і впав на стілець:
– Дивіться, Фелікс заговорив! Та ви тільки подивіться! І ще й як заговорив!
– Розсердився, от і заговорив, – буркнув трохи присоромлено Фелікс. – З вами тут мусиш заговорити, хоч би й не хотів...
– Уявляю, як втішиться Люцина!
Сиволап не навчився червоніти, тому сказав:
– Я не знаю, чи королі когось перепрошують, але вибачте, Мортіусе. Я сам відведу вас до лікаря.
Мортіусу одразу стало його шкода. Він мав серце, наче з воску.
– Нічого, нічого... Ти переживаєш, я розумію...
Але Соня була суворішою:
– Деякі королі спершу вислуховують інших, а тоді приймають рішення!
Лікарем виявилася особа жіночої статі – підстаркувата пані з коротким сивим волоссям, яке чомусь відстовбурчувалося в різні боки. Власне, вона лікувала тварин, але Сиволап таким лікарям довіряв більше.
Лікарка спитала, скільки спить Люцина, послухала пульс, серце і «потішила»:
– Бачите, це зовсім не належить до сфери медицини. При перетині світів люди непритомніють, втрачають пам'ять, але такого, як у вас, ніколи не буває.
– Це – чари, – сказала Соня, зробивши великі очі.
– Я думала, ви серйозна жінка... Не пробуйте її будити. Не кричіть, не грюкайте...
– Вона вже два дні нічого не їла...
Лікарка вийняла з портфеля пляшечку з червоною рідиною і капнула на уста Люцини.
– Одна крапля тричі на день, щоб організм не виснажився. Це тільки в казках сплять по сто років.
– Так, – зраділа Соня, – а потім з'являється принц, цілує сплячу красуню, і вона оживає! Я читала...
Лікарка здивовано подивилась на неї і знизала плечима:
– От що, голубонько... Боюсь вас засмучувати, але це не допоможе. Навіть, якщо знайдеться принц. У Королівстві немає жодного. Наш принц помер раптово...
– Який принц? – не второпала Соня.
– Єдиний син покійного короля Даниїла, принц Август.
– Та що ви таке кажете! – обурилась Соня. – Я ще учора ввечері його тут бачила!
Лікарка сторопіла, лице вкрилося червоними плямами.
Але потім вона якось опанувала себе:
– Ви все-таки дивна жінка. Дивні гості в Онися, чи то пак родичі, небіж і небоги з Серединного світу... Коли господар повернеться, хай мені зателефонує.
– Понавигадують казна-що, – пробурчала Соня, якій лікарка не дуже сподобалась. Вона навіть не вийшла на ґанок. Мортіус сам пішов проводжати ту пані без краплі уяви.
– Тільки й чуєш:
Соня нервово метушилась по кімнаті. Відслонила хустку з дзеркала і глянула на себе:
– Господи, на кого я схожа!
Не довго думаючи, Соня вхопила ножиці й заходилась обрізати волосся. Вона давно не могла це зробити через кольорових мишей. Незабаром на голові майже нічого не залишилось. Соня запхнула голову під умивальник й гарненько вимила. Із дзеркала на неї тепер дивився гарненький хлопчик. Соня помолодшала років на десять. Вона підбігла до Люцини: дихання дівчинки стало рівнішим, а на щоках проступив легенький рум'янець.
– Життя прекрасне! – мовила Соня, і їй здалося, що Люцина зараз прокинеться, аби побачити Королівство.
Невисокий чоловік у простій одежі садівника прибув здалеку. Лице його вкривала засмага, а під пахвою він тримав невеличкий вузлик. На тихій вуличці він зупинився перед будинком, довкола якого буяв занедбаний, але гарний сад, і, певно, зайшов би до брами. Чоловік глянув на годинника, зітхнув і почвалав далі. Вулиця була безлюдна, а чоловік замислений, тому він не помітив вантажівки, що стояла за рогом.
– Хто такий? Куди йдеш?
Чоловік і гадки не мав, що то до нього, і спокійно став обходити вантажівку.
– Гей, ти, ану підійди сюди!
«Здається, це до мене, – подумав Королівський Архіваріус. – Що ж сказати?»
Він спинився. Перед ним стояло двоє величезних крутиголовців із автоматами на грудях.
– Хто ти?
– Садівник, – тихо відповів Архіваріус. Він не спав усю ніч, добираючись до столиці на попутних візках та автомашинах.
– Хай покаже руки! – сказав хтось із кабіни вантажівки.
– Руки? – здивувався чоловік. – Я їх помив...
– Покажи руки!
Він неохоче простягнув ліву руку, правою притримуючи вузлик із переміною одежі. Не міг же він з'явитись до палацу в запорошеній одежі.
– Ясно, – сказав крутиголовець. – Це – шпигун.
– Який шпигун? – здивувався чоловік.
– Ти навіть не знаєш, як виглядає лопата! Бібліотекар?
– Я – садівник, – заперечив затриманий. – У мене є сад за яким я доглядаю.
«Може, він і занедбаний, – подумав він, – але це тому, що мені так більше подобається».
– Сідай до машини!
– Дякую, я пройдуся пішки.
