– Усім зараз важко. Інші й того не мають.
– Бо ви такі... – сказав Пилипко, і на цьому скінчилася поїздка трамваєм.
– Пасажири, звільніть салон! – пронизливим голосом заверещала кондукторка. – Кінцева зупинка.
Олімпія жваво підхопилась. Дякувати Богу, дід більше нічого не говорив, і тільки, допровадивши Олімпію на третій поверх, сказав:
– Тяжкі книжки. Ну, ось що, пані Олімпіє... Стережіться цих двох ваших сусідок і малу бережіть. Як щось, знайдете мене пополудні на зупинці.
– А кава?
– У мене – тиск. Та й треба одну справу владнати.
Якби дід Пилипко знав, що Люцини немає вдома, він би так просто не відпустив бідолашну жінку. А почекав би хоч трохи.
Була ще тільки сьома ранку. Олімпія тихенько увійшла, заволокла валізу на кухню, бо хотіла розпакувати подарунки для Люцини: хусточка на шию з символікою хіпі й пакунок із цукерками та печивом. Поставила чайник на газ і витягла пакет із меленою кавою. Тоді заглянула в холодильник. Там були яйця, масло і повний пакет молока. У хлібниці лежав непочатий батон. Складалось враження, що дитина нічого не їла. Не видно було й кота Фелікса.
Олімпія навшпиньки підійшла до дверей Люцининої кімнати. Нема. Зрештою, вона любить спати у вітальні.
– Люцинко! – покликала мама й кинулась до столу за якоюсь запискою. Може, дитина вирішила її зустріти.
На столі лежав малюнок: старий, моторошний на вигляд будинок. Горішній поверх був залитий червоною фарбою, що, певно, мало означати пожежу.
Почувся якийсь шурхіт, і впоперек аркуша проступили слова, написані вогнем:
КОРОЛІВСТВО У НЕБЕЗПЕЦІ!
– Яке мені діло до Королівства! – вигукнула Олімпія й почала бігати по квартирі, заглядаючи в кожен куток й бурмочучи: – Я сплю, так, я сплю... в трамваї!
Однак у трамваї їй снився набагато приємніший сон. У спільному коридорі щось загуркотіло й почулася лайка. Олімпія розчахнула двері. Там вовтузилися обидві сусідки, Гортензія та її матуся, чомусь розпатлані й з мітлами в руках. Гортензія ніяк не могла потрапити ключем у шпарину.
– От, чорт, знову ці кляті водорості!
– О, сусідонька повернулась! – заспівала медовим голосом стара. – Що новенького?
– Де моя дочка?!
– Яка дочка? – забурмотіла Гортензія. – Не знаємо ніякої дочки!
Стара відштовхнула її й вдарила ногою в двері. Ті затріщали й неохоче відчинились.
– Пора тобі, небого, вирушати до Королівства, – сказала вона. – Себто, тепер до Великого Льоху. Там знайдеш свою Люцину і ще декого...
І двері за обома зачинились на засув.
Серпень картав себе, що вони не залишились у палаці довше, але Онисеві було того досить. Коли вони відійшли далеко, пояснив хлопцеві:
– Сьогодні вночі збереться Рада Старих, і ти підеш туди. Вони повідомлять про час і місце. Головне, що тебе бачили живого. Правда, про твій порятунок знало кілька осіб. Сказали також і Його Величності, але від отрути, яку давали йому щоденно, розум його затьмарився... Розумієш, ми втратили можливість відвернути нещастя. Однак, ти єдиний, хто має право на корону, і про це право треба заявити негайно.
– Скажи, чи бували такі випадки, коли не знаходилось претендентів?
– Тоді обирали іншого. Підшуковували серед вихованців Академії. Обирала нового короля Рада Старих. Але за теперішньої ситуації обиратиме Імперія. Вона хоче нас взяти під свою опіку, адже в нас ні війська, ні короля. Таким є міжнародне право.
– Я надто погано знаю життя, щоб стати королем. Як ви гадаєте, Онисю, в мені є щось королівське?
Онисьо не посміхнувся, але очі його потепліли:
– Звісно, ти можеш стати непримітним громадянином Королівства, чи перебратись до іншого світу. Я б сам так вчинив, але колись був мирний час. Твій батько чудово знав про загрозу з боку Імперії. Він не був таким довірливим, як декому нині здається. Однак сам поміркуй, як він міг порвати зносини з Імперією, на якій підставі? Що в них інші погляди, інша музика? Це суперечило б закону, спільному для всіх світів, і могло б зруйнувати нас дощенту. Крутиголовці оголосили б нам війну. А в Королівстві війни не було вже більш як п'ятсот років. Ми – країна вчених і мудреців. Наш кухар має більше знань у голові, ніж будь-який професор із Серединного світу.
– І що з того? Груба сила нівечить наших людей і бібліотеки. Війська в нас немає, бо кожен у Королівстві зневажає будь-яке вбивство і зброю. Ми просто живемо вірою, що наш світ не повинен загинути, бо він особливий. Хотів би я знати, яким бачать зорі Королівство, і що вони про це все думають... Та мені здається, що тут мав би діяти закон фізики:
– O! – підняв догори вказівний палець Онисьо. – А з тебе ще може бути король, якого досі не мало Королівство... Перебування в Серединному світі зробило тебе дорослішим.
Дещицю іронії в його словах Серпень сприйняв як щось надто незначне, щоб ображатися, і відповів із гідністю:
