Самісінький блукав я по околицях, йдучи за місто на багато миль. Я знав кожне гніздечко, кожен горбочок, кожну стежечку, протоптану овечками в Уінтонських горах. Я ловив рибу в ріках та озерах, досліджував болота і ліси. Всі лісники вже добре знали мене і дозволяли мандрувати, де завгодно. Мої колекції щодень зростали, Були між ними досить рідкісні зразки, — наприклад, брунькувата гідра: напіврослина і напівтварина, що в певний час народжує яйце; крім того були у мене ще нікому не відомі прісноводні медузи, а також чудова бабка, що по-латині називалась Pantala flavescens. Мандруючи отак, ніколи не шкодував я, що не поїду на «курорт», як інші діти; моя фантазія заносила мене все далі, і гірські луки перетворювались для мене в дикі пампаси або в степи Татарії. Часто вдивлявся я в далекий горизонт, чи не побачу там я... лами... або — о, лишенько! — якого-небудь проповідника в біді.
Так, мушу вам признатися, я став аж надто богомольним. Можливо, призвела мене до цього моя самітність, а імовірніше, тяжке життя. Тричі на тиждень мусив я допомагати патеру Рошу під час меси, а на святки поважно простував з кадилом за юрбою, що з багатьма корогвами й свічками кружляла коло церкви. Коли ж надходив великий піст, моїм покутам не було краю. Я дякував всевишньому за те, що він зробив мене католиком, і гаряче жалів тих бідних хлопчиків, що не належали до лона праведної церкви й були приречені на вічні муки і страждання!
Та були в церковному календарі дні, які наводили на мене панічний страх — не так фізичний, як душевний. Скажу отверто, що Лівенфорд, як майже всі гірські містечка, являв собою страшний Везувій нетерпимості. Протестанти не любили католиків, а католики терпіти не могли протестантів; обидві секти ненавиділи євреїв. В день св. Патріка[15], коли всі виходили на вулиці в трилисниках, а древній Орден гібернійців гордовито простував по Хай-стріт із прапорами, позаду сурмачів з зеленими торбинками через плече, зненависть між «зеленими» та «голубими» розпалювалась до краю і спричинялась до страшенних бешкетів і бійок. Ще більший фанатизм охоплював населення дванадцятого липня, коли прихильники великого й славетного Вільгельма[16] бундючно святкували наглу перемогу, несамовито виголошуючи образливі для католиків слова або співаючи глумливих пісень.
Ось одна з них:
Варто було мені здійняти біля собору Святих Ангелів шапку, як хлопчаки одразу ж кидались до мене, і починалося знущання. А в дні, коли на вулицях кипіли чвари — дванадцятого липня особливо, — я був щасливий, якщо мене ніхто не бив.
Та не подумайте, що я ввесь час тинявся вулицями, обстоюючи свою віру або схиляючись перед святими. Батько уважно слідкував, щоб і хвилина мого часу не пропадала марно. Як тільки я підріс і міг вже трохи заробляти, він будив мене о шостій ранку і посилав розвозити ще сонними вулицями свіжі пиріжки Бекстера, за що я отримував маленьку платню. Беручи від мене гроші, батько глухо бубонів, що це полегшить моє утримання, хоч тут же вимагав од матері ще більш скорочувати витрати. Він прибрав до рук усі грошові розрахунки і до відчаю доводив торговців, вимагаючи від них ще хоч трохи збавити ціну або знову почекати до получки. А коли йому потрапляло на очі щось «корисне», він завжди його купляв; та здебільшого в останню мить якийсь внутрішній інстинкт утримував його, і тоді він приходив додому без нічого, зате з грішми з кишені, про що він радо заявляв...
Нараз побідний клич мого суперника заставив мене очунятись. Поки я мріяв, дідусь побив усіх моїх пішаків.
— Я знав, що обіграю тебе, — захихотів старий, — хоча тебе й вважають таким розумним!
Збуджений і схвильований своїми мріями, я побіг униз, бо був вільний до восьмої години; на цей час була призначена мені важлива зустріч. Щоб трохи заспокоїтись, я хотів був піти на лекцію з проекційним ліхтарем, та, пошаривши в кишені, а точніше, в кишені Мардока, не знайшов там ні шеляга. Справа в тому, що коли я виріс, то почав носити речі Мардока, які мама зберігала на горищі.
Я поплентався в свій закуток, де мама прасувала на дошці білизну; її коси та очі ще більше злиняли, обличчя змарніло і вкрилося глибокими зморшками, але було таким же лагідним і терпеливим, як і завжди. Я глянув на неї таким багатозначним поглядом, що в мене аж дух перехопило від хвилювання.
— Потерпіть, мамо, — мовив я ніжно. — Ще трошки потерпіть.
Вона здивовано посміхнулась.
— Що з тобою, хлопчику? — спитала вона, підносячи гарячу праску до обличчя.
— Н-нічого, — запнувся я. — Але скоро я щось зроблю для вас... щось дуже хороше.
— А зараз зробиш мені послугу? Зовсім маленьку. Однесеш листа Кейт?
— Звичайно, мамо.