Я часто носив цидулки від мами (щоб допомогти їй зекономити на марках) аж на другий кінець міста, де жила тепер Кейт. або Мардоку, що добре влаштувався в садку Далрімпля; він був дуже задоволений роботою і відверто радів, що вирвався нарешті з Ломонд В’ю. Листи ці дихали турботами і настроями мами: в них сповіщалися новини, давалися доручення, а головне, у кожному з них мама благала не забувати про сім’ю.
Коли праска вже зовсім вистигла, мама принесла запечатаний конверт.
— Ось він. Хотілося б послати їй хоч кілька пиріжків. Але... — Вона розкрила горщик і сумно подивилася в нього. — Здається, в мене вже вийшло все борошно. Ну, передай їм всім поклін од мене.
Я кинувся з дому і, перейшовши Драмбак Род та парк, досяг котельного заводу, де життя вже завмирало, як і завжди перед святками.
Кейт жила в маленькому котеджі на схилі високого зеленого горба, де тепер були збудовані десятки робітничих осель. Ще здалеку я помітив її з коляскою попереду, в якій вона везла на прогулянку свого маленького синочка. То була красива яскравоблакитна коляска, з якою не раз вона об’їздила все місто, то заходячи у магазини, то гуляючи вздовж Ноксхіллського парку; вона часто нагиналась і любовно поправляла одіяльце, на якому шовком було вишите велике «Н».
Я замилувано спостерігав, як вона, не помічаючи мене, важно простувала по завулку; вона трохи поповніла й виглядала зовсім свіжою після переїзду з Ломонд В’ю.
— Здрастуй, Кейт, — звернувся я до неї.
— Робі! Звідки ти? — радо скрикнула вона. — Бідний хлопчику! А я йду собі й не бачу. Через цього милого пузанчика... Знаєш, Робі, а у нас уже з’явився другий зубик! І не плаче — справжнє золото, а не дитя... — Кейт схилилася над коляскою.
Мила Кейт, яка ти щаслива з своїм славним немовлям! А недавно дехто зичив тобі замість сина мандоліну.
Будиночок, в якому жила Кейт, був гарнесенький і чистенький. Все в ньому було, скрізь розносився дух лаку та мастики, — і це свідчило, що Кейт уже справжня господиня, бо наперекір пророкуванням батька, що боявся втратити заробіток, заміжжя Кейт було щасливим. Вона поклала сина в колиску й поставила на газову плиту обід. І скоро ніс мені залоскотали ніжні пахощі печені.
— Ти, звичайно, перекусиш з нами, Робі, — кинула вона в мій бік, вправно оперуючи ножем. — Джемі скоро вийде з ванни. Він тепер приходить дуже пізно, а то б ви пішли з ним на футбол. — Яка тактовність з боку Кейт, яку я знав колись як грубіянку! — Він зараз вийде. Ти ж, певно, добре зголоднів. — Вона зиркнула в мій бік і відразу ж одвернулась.
Джемі зійшов униз, чисто вимитий, в добродушному настрої; волосся в нього було старанно зачесане, а на грудях червонів картатий галстук.
— А, це ти, малюк! — Таке звертання і сердечний кивок здалися мені теплішими за найпалкіші упадання.
Посідали за стіл. Величезний біфштекс, що його дала мені Кейт, був напрочуд ніжний та соковитий. А Джемі тільки й робив, що підкладав мені хрумтливу смажену цибулю. На столі стояла тарілка з грінками і міцний гарячий чай.
Гадаю, що Кейт і Джемі добре знали, як бідно ми тепер жили. Особливо Джемі припрошував мене, а коли я кинув їсти, довго поглядав на мене з докором.
— Ну, як знаєш, хлопче, — мовив він нарешті.
Все моє дитинство в Ломонд В’ю пройшло під владою непорушного закону: треба заощаджувати гроші, навіть шляхом жертв і злигоднів. Ех, якби можна було жити без грошей, без скупердяйства, властивого людям півночі, які вважають за краще тримати гроші в банку, ніж мати повний живіт!
Коли проблема грошей бувало мочила мене, я зразу згадував про Джемі Нігга. Він ніколи не був багатим, але свої трудові гроші завжди витрачав розумно — чи на добрий біфштекс, чи ка те, щоб повести самітнього хлопчину на футбол, а головне — гроші в його руках ніколи не здавалися брудними.
Коли допили чай, Джемі почав жартувати зі мною, бо його, певно, турбувала моя кисла пика. Догадуючись, що мене щось бентежить, він звернувся до Кейт:
— Либонь наш професор задумав щось. Тиха вода греблю рве...
Кейт хитнула головою й глянула на мене з усмішкою, немовби радячи не звертати на Джемі уваги.
— Від такого тільки й жди якогось дива, — сказав знову Джемі. — Особливо, коли він добре плигає.
Від цього натяку на мій недавній успіх у шкільних змаганнях, коли я плигнув вище за всіх, я зашарівся, але мені приємно було чути, що мій рекорд на цілий дюйм ще й з чвертю поліпшив попередній. Та скоро Джемі розпалив справжнісінький вогонь у моїх грудях.
— Якщо вже хочеш знати, — лукаво посміхнувся він до Кейт, — Робі закоханий.
О, чисте, яскраве полум’я, що гріє мені серце! Звідки ж він знає? Я сидів, опустивши очі, втішався хвилею щастя, що вщерть заповнила мене
— Ну, як там вдома? — звернулась Кейт, щоб припинити кепкування Джемі.
Я зразу ж простягнув листа.
— Пробач, будь ласка, я й забув про нього.
Кейт розпечатала листа і двічі перечитала; обличчя в неї почорніло, а на лобі з’явилися червоні гулі, яких я вже й не сподівався бачити. Потім віддала листа Джемі.
— Погані справи. Батько дедалі більше хворіє на це, — замислено сказала Кейт, а Джемі якось дивно поглядав на мене.