— Містер Паркін, який дає напрокат човни, згадав, що в середу звечора він чув, як щось шубовснуло в воду проти причалу. Тому сьогодні він захопив з собою кішку і виловив якийсь піджак. Потім заніс його в поліцію. Я сам бачив його. То піджак м-ра Гау.
Сльози знову потекли з моїх очей; мама теж заплакала — тихо, беззвучно.
Батько шляхетним жестом запросив гостя до столу.
— Сідай, брат, перекусиш з нами.
Арчі поштиво вклонився і взяв стілець, а коли мама подала йому чашку чаю, промимрив батькові:
— Видно, здорово він перебрав, м-р Леккі.
На моє превелике здивування, батько насупився.
— Ні, Джупп, я не дозволю так говорить про нього в моїй присутності. Це недостойно. Всі ми не без гріха. А він був непоганим стариком. Умів тримати себе з гідністю. Поглянули б ви, як важно походжав він по місту, розмахуючи палицею... — Батько нагнувся і поплескав мене по плечу. — Бідний хлопчику... ти теж любив його.
Знову задзеленчав дзвоник; усі здригнулись од несподіванки. Мертва тиша. Кейт пошкандибала до дверей. Повернулась злякана й бліда, як крейда.
— Ой, таточку, — сказала пошепки, — там прийшли з поліції.
Крізь прочинені двері я побачив страшну постать мордатого полісмена, що тримав каску поперед себе.
Батько підвівся — блідий, але сповнений гідності — і жестом запросив Адама іти слідом за ним. Опинившись у прихожій, вони зачинили за собою двері, немовби спустили завісу між сценою і глядачами.
Довго лунало бубоніння за дверима, а ми сиділи сумні й пригнічені, наче по нас прийшов пекельний вісник смерті.
Нарешті батько повернувся до кімнати. Пауза. Потім Кейт, найхоробріша серед нас, наважилась спитати:
— Ну, що? Знайшли?
— Знайшли. — Тихо мовив батько, що був блідий, як смерть. — Він у поліції.
— В мертвецькій?! — скрикнув Мардок.
— Ні, — кинув батько, — в тюрмі.
Він обвів нас мертвотним поглядом, намацав крісло й повалився в нього,
— Він пиячив з якимись там бродягами у лісі... біля причалу зчинилася бійка, гам він і згубив капелюх та піджак... одному богу відомо, що він витворяв ці два дні... а скінчив свої походеньки в тюрмі: його звинувачують у пияцтві, бешкетах та порушенні закону. Адам пішов брати його на поруки.
Вже сутеніло, коли повернувся Адам з дідусем. З непокритою головою, в арештантському одязі, дід ступав гордо, але смирно; тільки очі блищали в нього і свідчили про те, що він хвилювався. Крізь вікно вітальні я з тривогою чекав на дідуся і, побачивши його, зразу кинувся наверх у наше сховище, тобто в його чудову кімнату.
Пильно дослухаючись, я чув гуркіт дверей, лайку Адама, лемент мами й гіркі докори батька; та ні пари з уст дідуся.
Нарешті він почвалав нагору й увійшов до своєї кімнати. Вигляд у нього був жалюгідний: він весь заріс, і від нього тхнуло чимось задушливим і противним.
Зиркнувши на мене, він почав ходити з кутка в куток і навіть замугикав пісню, намагаючись удати, що він цілком спокійний. Потім узяв з постелі свого капелюха, глянув на нього й сказав:
— Треба буде полагодити його. Добрячий капелюх, нічого не скажеш.
Буйно цвіли каштани, коли одного квітневого вечора 1910 року, схвильований і гордий, вийшов я з Академії, осяяний густо-червоним сонцем, що спокійно сідало за гору Бен. Так, то був я, але хвилинами я й сам себе не впізнавав в тому незграбному парубійкові, що простував до Ломонд В'ю. Якось я глянув на себе в дзеркало у перукарні й побачив... Що ж я побачив? — блідого вайлуватого хлопчину років п’ятнадцяти, що переріс вже сам себе, й смішно стовбичив передо мною з довжелезними руками, клишавими ногами та худим замріяним обличчям; я аж здригнувсь од здивування.
Та зараз я роздумував над іншим, бо ще й досі був у дивному захопленні від сердечних слів містера Рейда про мої блискучі здібності. Відпускаючи нас на пасху, мій класний керівник «Язон» Рейд затримав мене біля кафедри. Це був молодий чоловік тридцяти двох років, з енергійною коренастою статурою та з білим шрамом на верхній губі. Цей шрам, — очевидно, слід від операції «заячої губи», — смішно пригинав йому носа донизу, так що ніс здавався без хряща, а ніздрі були дуже широкими; мабуть, від цього ж у нього були вирячені очі — аж мало не вилазили з орбіт. Волосся в Рейда було напрочуд м’яке і світле, а шкіра, хоч
і біла, але лискуча і прищава; він завжди був чисто виголений, неначе не хотів під вусами ховати це каліцтво, зневажаючи цікавість обивателів. Варто було йому заговорити, як ця вада зразу ж підводила його; особливо в тих словах, де було «с», яке з притиском звучало «з». Звідси і виникло його кумедне прізвисько, а народилось воно того ж дня, коли Рейд схвильовано читав нам про хоробрих аргонавтів та «Язона».
— Шеннон! — Він тарабанив пальцями, а я замилувано дивився на нього. — Не можна сказати, що ти розмазня. — Так він завжди звертався до своїх учнів. — У мене є для тебе пропозиція...
Коли я доплентався до Ломонд В’ю, у мене все ще гуло в голові від його незвичайних слів.
Я хотів лишитися на самоті, щоб утаїтись від усіх, та дідусь давно вже ждав мене нагорі, перед дошкою з розставленими шашками.