— Чого це ти затримався? — спитав він тихо.
— Так, — бовкнув я, бо дід давно вже втратив у моїх очах свій ореол героя, а те, що говорив мені «Язон», було для мене надто дорогим, щоб зразу ж «виказать» старому.
Дідусь змінився менш, ніж я: він був таким же міцним і енергійним, хоч бороду його обсипав сніг, а на жилетці з’явилося значно більше плям — від неохайності. Він ще не досяг тієї пори свого життя, коли його вибрики стали для мене якимсь прокляттям. Лиш нещодавно його товариш Пітер Діккі потрапив до сільської богадільні. Це протверезило мого старого, бо він завжди боявся старості, а слово «смерть» вважав для себе справжньою образою. До того ж виглядав напрочуд добре, бо дуже раював під час бабусиної прощі в Кільмарнок, або переживав якраз ту пору, що влучно зветься «бабиним літом». Та зараз був він дуже сердитий; йому здалося, що я хочу «уникнути» гри з ним у шашки.
— Що це з тобою? Чого стоїш, як на гарячому вугіллі?
Я махнув рукою і сів навпроти нього за дошку, а він, нахмурившись, роздумував над ходом, який би міг загнати мене в глухий кут, хоч я зарані знав усі його пастки; ось він з невинним виглядом посунув пішака і, відвернувшись, почав витрушувати люльку, наспівуючи собі щось під ніс.
Звичайно, я й не думав про хід гри: всі мої помисли були прикуті до «Язона» та його турбот за моє майбутнє. Як всі випускники, я часто думав про свій подальший шлях. Я знав, ким хочу стати, але обставини життя не дуже-то сприяли цьому.
Я був першим учнем Академії, і хоч пройшов уже крізь руки багатьох учителів, усі вони віщували мені блискучу кар'єру. Один з них, містер Ірвін — висока, худа і хвороблива людина, у якої завжди боліла голова від нежитю, — запевняв, що мені найкраще вдаються виклади англійською мовою, які він для заохочення читав усьому класу, — то були пишномовні опуси, як наприклад: «Бій на морі» або «Весняний день». Другий, на ім’я містер Колдуелл, якого хлопці прозивали «Куксою» за дерев’яний костур, що піддержував йому ногу, якось одвів мене вбік і сказав, що з мене вийде добрий латиніст, якщо я буду як слід зубрити цю премудрість. Інші викладачі, теж од щирого серця, давали мені поради, до того ж завжди суперечливі.
Та лише з боку «Язона» відчув я до себе справжню теплоту. Він перший помітив мій надзвичайний нахил до природничих досліджень. Я й досі добре пам’ятаю, як це почалося: одного літнього дня до класу влетіло два метелики; всі ми відразу кинули роботу і стали стежити за ними.
— А чому їх два? — спитав «Язон».
Усі замовкли, а я пробелькотів:
— Тому, що вони любляться, сер.
«Язон» глузливо поглянув на мене своїми банькуватими очима.
— Ти що ж, солом’яна голова, вважаєш, що у метеликів — любов?
— Звичайно, сер. Вони за милю чують свою пару, що пахне, як вербена.
— Ну, ну, — сказав «Язон», якого це заінтересувало. — А як же вони чують цей дивний запах?
— На вусиках у них є спеціальні вузлики-антени, — сміливо докинув я й захоплено продовжив: — Та це не дивно, сер. А от Червоний адмірал[14] — той чує лапками.
Весь клас зареготав. Та вчитель раптом крикнув:
— Тихо, дурні! Цей хлопець дещо знає. Продовжуй, Шеннон. А ці метелики бачать, от зараз, чи їм потрібен запах вербени?
— Як би сказати, сер, — промимрив я, — око метелика збудоване дуже цікаво. Воно складається майже з трьох тисяч зіниць, і кожна з них має свою рогову оболонку, свій кришталик і свою сітчатку. Але, чудово розрізняючи колір, метелики дуже короткозорі: бачать не далі чотирьох футів...
Я запнувся, і Рейд не вимагав од мене дальших пояснень, а на перерві сердечно посміхнувсь до мене і ледве чутно промурмотів:
— І як не дивно... ніякого зазнайства.
З того часу він заохочував мої заняття з біології, а також давав позалекційні завдання по фізиці. Ще через кілька місяців він доручив мені роботу по дослідженню колоїдних розчинів. Нічого дивного, що я одразу прив’язавсь до нього й ловив найменше його слово і в класі, й поза класом. Я навіть став наслідувати йому, то хмурячись, то заїкаючись в своїх розмовах з Гевіном.
За рік до цього батько забрав Гевіна з Академії і перевів до Ларчфілдського коледжу. То був дуже дорогий учбовий заклад, де могли вчитися тільки діти багатих людей. Директор його закінчив Болліол і був колись капітаном знаменитої команди крикетистів у Лордсі. Гевін одразу ж став улюбленцем всієї школи, але не поривав зі мною. Літніми вечорами я часто позичав велосипед у містера Рейда і гнався за п’ятнадцять миль, щоб подивитися, як Гевін грав у крикет на першість школи. Після закінчення тайму він підходив до мене і кидався на траву в спортивній курточці та в білих штанях і, кусаючи травинку, питав:
— Ну, що там чути дома?
Дружба наша ставала все міцнішою, і ми не розставалися з Гевіном, коли він приїздив додому. Та після цього наставали довгі періоди розлуки, і тому що мені не дуже хотілося шукати іншого товариша, я кілька місяців жив самотньо, все більше розвиваючи в собі хворобливий нахил до відлюдності.