Вона, здається, й не помітила нікчемності цих слів, а я аж помирав від сорому, що так незграбно почав розмову, яка ніяк не відповідала тим чистим почуттям, що бурхали в моїй душі.
— Так, я серйозно взялась за роботу. Міс Кремб розучує зі мною романси Шуберта. Вони чудові.
Романси Шуберта. В моїй уяві постав Рейн, величні замки на узгір’ях. Я уявив собі, як ми пливемо з Алісон, як ми виходимо напроти старовинного готелю, як ми... Та ви гадаєте, що я розказував про це? Ні, зовсім ні. Я тільки белькотав:
— У тебе досить гарні успіхи...
Вона глумливо посміхнулась й почала кепкувати з своєї вчительки, дуже сердитої старої діви.
— Міс Кремб занадто трудно догодити!
Знову мовчанка. Ми дійшли до воріт, де треба було розлучатись. Тут я помітив її запитливий, тривожний погляд. Та що це сталося зі мною? Язик мені не підкорявся, а ноги підгиналися в колінах, хоча у грудях палав жар. Я глибоко зітхнув. Був найрішучіший момент, саме такий, коли людина мусить стати лицарем.
— Послухай, Алісон... можливо, це тобі і не цікаво... та сьогодні зі мною сталася пригода... ну, словом, містер Рейд сказав, щоб я змагався за стипендію Маршалла.
— Робі!
Від здивування вона назвала мене «Робі». А я стояв і милувався нею, радіючи з того, що вона зрозуміла, яке велике значення для мене має цей секрет, якого я відкрив лиш тільки їй одній.
Стипендія Маршалла — велика справа і говорити про неї марно ніхто не смів. Це були кошти, передані ще Джоном Маршаллом сто років тому в Уінтонський коледж; навчатися на них могли лише студенти з терену графства Уінтон; стипендія складала велику суму — сто фунтів стерлінгів щорічно.
— Ніколи мені не бачити її, — зітхнув я. — Але ж хотілося, щоб ти найперша знала, що я попробую.
— А я вважаю, що ти доб’єшся свого, — великодушно сказала Алісон. — Тоді життя твоє значно поліпшає.
— Ще б пак, — промовив я. — Тоді усе пішло б інакше.
Невидющими очима дивився я на неї. На язиці у мене вертілися слова любові й ніжності. Та я не міг сказати їх і, хвилюючись та запинаючись, лише переступав з ноги на ногу.
— Я думаю не братись за книжки до осені, — запитливо сказав я.
— Я теж вважаю, що ти добре робиш, — кивнула Алісон.
— А в понеділок ми ідем з Гевіном на Лох.
— Невже?
Схвильоване мовчання.
— Ну, на добраніч, Алісон.
— Добраніч, Робі.
Розсталися ми сухо і раптово. Як і завжди, я зіпсував кінець. Та все ж, коли я біг по Драмбак Род, світ видавався мені прекрасним і сповненим чудесних сподівань.
Здавалося б, на цьому дивному побаченні й повинен був скінчитися мій день. Та, ба, поки я ліг у постіль, мені ще довелось намучитись як слід. Цю нічку я прозвав «ніч Лев’ячого мосту». Хоч незвичайні хвилювання стомили мене вщент, я не пішов до Ломонд В’ю; звернувши вбік, я простував до мосту. Хіба ж не описали ми у всіх подробицях, як роздягається бабуня? Навіщо ж нам тоді жаліти цього хлопчину на ім’я Роберт Шеннон? Адже мета нашого твору розкрити всі його достоїнства і вади, показати всі його надії і безумства, розпотрошити його душу, як він тельбушить нещасних жаб.
Ніч ставала зовсім холодною й похмурою. Доки дочвалав я до мосту, дощові хмари заволокли місяць, а з поля подув різкий вологий вітер. Я застебнув на всі гудзики свій піджак, певніше, не свій, а Мардоків. Старовинний міст висів над річкою саме в тому місці, де Лівен витікає з гір; тримався він на багатьох природних скелях-биках, що нависали над трьома овальними затоками. Опорні скелі по обидва боки річки нагадували хижі морди левів, за що й дали йому цю назву,
Навкруги ні шеберхне. Я видерся на скелю і, перевівши дух, пішов уздовж парапету Внизу, на страшенній глибині, несамовито бурхала вода. Та найстрашніше було між прогонами: здавалось, я стою над чорною безоднею, а скелі, міст і увесь світ кружляють довкола.
Я завжди умлівав од висоти, тому сьогоднішнє випробування було для мене найстрашнішим.
І все ж я сповнив обітницю, пройшовши міст туди й назад, а опинившись знову на землі, безсило прихилився до морди лева. Мовчазний цар звірів байдуже посміхався. Бо я ж чинив безумство — дурне й нікому непотрібне... Та коли ти бідний і всі навколо зневажають тебе, коли ти здригаєшся і червонієш від кепкування чужих людей, коли в тебе нерви не в порядку, то часом необхідно — так, дуже необхідно! — хоча б запевнити себе самого, що ти не боягуз.
Я дійсно трохи заспокоївся. Коли ж я підійшов до свого дому, то ледве розшукав його, так було темно навкруги. В кімнатах теж, хоч в око стрель: батько суворо наказав гасити на ніч світло. Я тихенько прокрався в ванну і ще тихіше напустив води, бо батько лаяв нас за кожну краплю.
Вода була, як лід, і в мене аж зашпори зайшли до пальців; та я терпів, бо таким чином хотів відігнати тривожні сни й спокусливі нічні видіння.