Ми пішли вапнистою дорогою, що звивалася понад річкою; два рядочки білих, критих очеретами халупок розтяглись обабіч неї й розбігались над сріблястим Лохом. Фуксії й повзучі рожі сповивали ці хатки до самих стріх, прикрашаючи оселі ніжним килимом барвистих квітів. Крізь повітряну імлу маячив удалині причал з безліччю цяцькових лодок. Словом, навкруги була така краса, що ми тільки скрикували й задихалися від подиву!
Доки не зайшло сонце, ми сиділи на перекинутому човні, поблизу рибальської хатини батька Гевіна, і розплутували снасті, лише зрідка обмінюючись словами — така вже була у нас давня звичка. О сьомій годині місіс Глен, господиня халупи, нагодувала нас гарячими млинцями, яєчками і густим пахучим молоком. Після цього ми спустилися на воду. Ще було видно, та над Лохом вже збиралися сірі тіні. Я сів на весла й вивів човна на середину, звідки ми пішли за течією. В сутінках вода стала темночервоною, а наші обличчя немов затягло пеленою; з далекого берега лунала сопілка, як голос людини, що втратила все, крім душі. Гевін наче завмер; і ніщо, навіть наші стоїчні клятви, не змогли б відвернути очарування цієї хвилини і цих звуків, що глибоко ятрили душу. Згодом Гевін звернувся до мене:
— Ти, здається, збираєшся добиватись стипендії Маршалла, Робі?
Я здригнувся.
— А звідки ти знаєш?
— Місіс Кейс розказала сестрі. — Він помовчав, і я чув його тяжке зітхання. — Я попробую теж.
Я здивовано глянув на нього; навіть гори, здавалося, здригнулись.
— Але ж... Гевін... тобі не потрібна стипендія!
— Ти здивуєшся, мабуть, — мовив Гевін збентежено й тихо. — Справи мого батька підупали. Коли оптом купуєш зерно або сіно, то доводиться часом багато втрачати. Люди ж думають зовсім інакше... Я маю на увазі таких, що все заздрять йому і хотіли б його розорити. — Гевін змовк. — Батько мій не любить задаватись, Робі. Але ж він мер, і становище іноді зобов’язує. — Знову пауза. — Він зробив для мене так багато... що тепер, коли йому сутужно, я хотів би дечим помогти.
Я мовчав, бо знав, як Гевін любить батька, та й давно вже чув, що в мера не гаразд із справами. Але те, що нам доведеться боротися з Гевіном за стипендію, з'явилось для мене непередбаченим, тяжким ударом. Та перш ніж я заговорив, Гевін продовжив:
— Ну, яка тобі різниця, якщо в конкурсі на одного розумного хлопчину буде більше. До того ж треба думати й за честь міста. Адже ти, певно, знаєш, що вже дванадцять років стипендію отримують лівенфордці. — Він рішуче перевів дух. — Один із нас мусить добитися її.
— Тоді це, певно, будеш ти, — ледве промовив я, бо знав, який хороший учень Гевін.
Та ми не стали вихваляти один одного, як це було колись. Гевін похмуро відказав:
— Я не криюсь від тебе, що мені дуже хотілося б мати її заради батька. Але я певний, що у тебе більше шансів... хоч мені й важко про це казати... адже я гордий... певно, тому, що я шотландець,., та ще й тому, що батько у мене чудесний. — Він знов передихнув. — А ти, якщо дістанеш стипендію, підеш учитися на лікаря?.. Чи... — він стишив голос: — як і раніше, хочеш стати попом?
Ще не отямившись од того, що почув, я все ж гідно зустрів його запитання. Тільки Гевіну я міг розкрити свою душу.
— Не думаю, що з мене вийде справжній піп, — сказав я. — Тому признаюсь, що найбільше в світі хотів би стати медиком-біологом, тобто тим лікарем, який веде дослідження. Звичайно, коли я думаю, наприклад, про отця Дам’єна або кюре із Арса, що віддано служили людям, тоді я ладен залишити все, навіть одмовитись від милої своєї. — Могутнє самозречення оволоділо мною. — В такі хвилини тягне мене піти від світу й стати святим: їсти зіпсовану картоплю, дивитися на гроші, як на сміття — це було б здорово! — жити в знегодах й палко молитися у вівтаря. Збагни, мій друже, як це прекрасно, коли з усіх усюд люди приходять за твоїм благословенням!
— Я розумію, — промимрив Гевін. — Але для тебе було б, наприклад, дуже прикрим, коли б причастя обернулось білим хлібом.
— Так, — мовив я. — Це дійсно було б жахливо. Та на молитві ніхто не дума про таке. Молитва — то велике діло, Гевін. Ти й уявить собі не можеш, чого досяг я завдяки молитві. І не один я, а тисячі людей. Ти, певно, знаєш місіс Рурк, господарку молочної крамниці. Так от, наш батько усе погрожував подати на неї в суд, бо вона, бач, часто розводить молоко. Ну ось, ота карафка, що батько взяв її на пробу, взяла і луснула. Так прямо й луснула під час самої проби Такого з батьком ще ніколи не траплялось. — Я перевів дух. — Звичайно, не треба молити бога про недостойні речі. Кажуть, наприклад, що Помпадур мала зелені очі, і їй це було до лиця; а я ненавиджу свої очиська і все-таки боюсь просити бога, щоб замінив їх...
— А будеш молитися, щоб бог послав тобі стипендію Маршалла? — несміливо спитався Гевін.