— Де це ти пропадаєш? — спитав він і чомусь здався мені зовсім маленьким у своєму кріслі з погнутими пружинами, а голос його звучав аж надто стримано й безбарвно. Останнім часом він завжди так безсило розмовляв: і почалось це місяців зо три тому, коли він якось за сніданком відмовився од рідко зварених яєчок, сказавши мамі: «Перестань подавати мені «варене». Всі ми занадто об’їдаємось. А лікарі забороняють робити це».
— Я ж казала тобі, батьку, — втрутилась мама, — що Робі був на озері. Він попередив, що може не вернутись на ніч.
Я поспішив покласти на стіл лосося.
— Дивіться, що я вам приніс. Гевін спіймав, а я добив.
Мама зняла листочки і скрикнула:
— Ну, й молодець ти, Робі.
Підбадьорений її похвалою, я глянув на батька. Але той споглядав рибину якимсь відсутнім, немов зачарованим поглядом. Він рідко посміхався, а що таке регіт, то й зовсім не знав. А зараз обличчя його чомусь скривила тільки благенька і млява посмішка.
— Чудовий шматок. — Він помовчав. — Та нащо він нам? Заболять тільки животи. — І бовкнув до мами. — Продай її краще тому... Дональдсону.
— Ну, що ти, старий. — Похмуро відказала мама. — Залишмо собі хоч кілька шматочків.
— Не треба псувати, — байдуже кинув батько. — Лосось — дуже рідкісна риба і коштує три шилінги за фунт, бо є такі дурні, що тринькають гроші. Старий Дональдсон, той напевне заплатить півкрони за фунт.
Я був приголомшений. Мого чудового лосося, що міг би докорінно поліпшити нашу дієту, віддати якомусь торговцеві. Ні, такого не міг він сказати. Але батько спокійно продовжував їсти, а мама, нервово зібгавши губи, тихенько підсунула до мене тарілку з картоплею.
— Сідай-но та з’їж хоч оце.
Того ж таки вечора я відніс рибину на Хай-стріт Дональдсону. Тремтячи, я подав йому пакунок, а він, не сказавши й слова, одразу ж поклав його не терези. Це свідчило, що батько «забіг» до нього по дорозі на службу й домовився про все. Шість фунтів. У Гевіна точне око. Гладкий Дональдсон глянув на мене з якоюсь цікавістю.
— Ти спіймав його в озері Лох?
Я кивнув.
— Він добре пручався?
— Авжеж. — Я згадав про події минулої ночі, про друга, про битву з гігантом-лососем і, тяжко зітхнувши, опустив очі.
А крамар тільки бурчав:
— Шість фунтів — це значить п’ятнадцять шилінгів. П’ятнадцять монет сріблом. Сховай як слід, хлопче, й віддай їх з подякою містеру Леккі. — Потім довго дивився мені вслід, коли я пішов.
Як тільки вернувся батько, я дав йому гроші, що були для мене важким тягарем. Він одразу ж висипав їх до себе в калитку, де кожна монета лежала в окремому відділі.
За чаєм батько був у прегарному настрої; навіть, — що рідко трапляється з ним, — розказував мамі про зустріч з містером Клеггорном: «Йому вже зосталося недовго до смерті, бо кажуть, що в нього каміння в нирках. Якщо ж не помре, то піде на пенсію».
Весело й схвильовано говорив містер Леккі про жадану смерть містера Клеггорна. А підвівшись з-за столу, сказав:
— Ходімо зі мною, Роберт. Нам треба дещо обговорити.
Ми вийшли до великої кімнати, де батько уважно й довго дивився на мене. А на вулиці віття каштанів тріщали і бились, мов здиблені коні.
— Ти вже зовсім дорослий хлопець, Роберт. І в школі у тебе гаразд. Я радий за тебе.
Я густо почервонів — адже батько не часто хвалив мене. А він бубонів:
— Сподіваюсь, ти задоволений тим вихованням, яке ми даємо тобі?
— Звичайно, батьку, я дуже вам вдячний за все.
— Сьогодні до нас у контору забрів містер Рейд. Ми довго гомоніли з ним про твоє майбутнє. — Батько кашлянув. — Ти думав уже коли-небудь про це?
Серце стрибало у мене в грудях.
— Містер Рейд розказав вам, батьку, що я... я хотів би вивчати медичні науки в Уінтоні?
Батько знітився. А може він глибше усівся в кріслі? Посміхнувшись до мене єхидно, він промимрив:
— Але ж ти знаєш, що ми не маємо грошей.
— А... хіба ж не казав містер Рейд про стипендію Маршалла.
— Ну, й що з того? — Батькове бліде обличчя покрилось плямами; він глянув у мій бік з таким презирством, наче хотів врятувати мене від марних сподівань. — Я сказав йому, що нерозумно плекати в твоїй голові такі надії. Дарма він суне свого носа не в свої справи, до того ж він одвертий радикал. Всякі там конкурси нічого не дають. Досить, що Мардок провалився. Стипендія Маршалла! Та уявляєш ти собі, що буде творитись навколо неї. І кажучи правду, — ти не ображайся тільки, — я не вірю, щоб ти зумів її завоювати.
— Дозвольте хоч спробувати, — заблагав я з відчаєм.
Худе батькове обличчя ще більше загострилось. Він обернувся до вікна
— В твоїх же інтересах — ні. Це тільки збаламутить тебе, Роберт. І навіть, якщо ти одержиш її, то ще п’ять років не будеш працювати. А ми вже досить витратились на тебе. Пора і нам допомагати.
— Ой таточку... — заскиглив я і зразу ж замовк, бо щось здавило мені горло, і я відчув, що непритомнію. Мені хотілося запевнити його що я в стократ одплачу все, хотілося сказати, що я доб’юсь свого тяжкою працею... Та що було робити? Адже я знав батькову натуру: йому хоч кіл на голові теши, все одно нічого не доб’єшся. Робив він так не тому, що був злий, а тому, що вважав: «Так буде краще».