За кожним номером програми моє напруження зростало. Оркестр зіграв кілька уривків «Пінафори». Потім солісти з трупи Карла Роза, що прибула недавно в Уінтон, співали арії з «Тоски». Далі по залу полинули чудові звуки з концерту Брамса, блискуче виконаного місцевим органістом. Глибоко збуджений, я весь горів од нетерпіння, тремтів і хвилювався за Алісон — адже час її наближався. Мені здавалось, що від неї вимагатимуть аж надто багато, хоч вона була ще такою весняно-юною, і це ж був перший її виступ перед досвідченими митцями І До того ж глядачі були вибагливі, бо цей концерт давно рекламувався.
Нарешті, певно, через годину, по залу прокотився шепіт. Я відчував, що серце в мене ось-ось вискочить, — так я чекав, так я боявсь її появи!
І раптом з-за куліс спокійно вийшла Алісон, — така беззахисна і юна, що в залі відразу запанувала тиша. Алісон пішла краєм сцени й наблизилась до рампи, немовби намагаючись стати ближче до людей. Як вона виросла з того часу, коли ми разом сиділи над книжкою! У довгому платті з блакитного мусліну вона здавалася ще вищою. В її каштанових косах, зачесаних сьогодні вперше «догори», стримів такий же бант. Я так радів за неї в цю хвилину, — і водночас страшенно ревнував її до всіх у цьому залі.
Вона стояла перед слухачами серйозна і спокійна, з біленьким аркушем в руках. Діждавшись, поки в залі стихло, вона кивнула піаністу й, підвіши очі, заспівала.
То була «Сільвія», прекрасна пісня Шуберта, яка завжди тривожила мене, коли стояв я під її вікном на Сінклер-драйв. Тепер, у цьому залі, хоч був я й не сам, її чудові звуки дали мені солодку радість і заспокоїли моє тремтіння. Я заплющив очі й упивався цим дивним голосом, що ніжно линув у кожне серце і зразу ж підкоряв його собі, уже не кажучи про того, хто завжди був його рабом.
Бурхливі оплески розітнулися в залі, та Алісон немовби й не чула їх; без гордощів і без жеманства демонструвала вона свій талант й не шкодувала сил, щоб дарувати людям радість. Безліч пісень співала вона, і кожна з них посилювала грім оплесків у залі. Навіть досвідчені артисти виходили з-за куліс на сцену, щоб привітати Алісон.
Нарешті, Алісон вийшла без аркуша в руках, і я відчув, що зараз пролунає шотландська пісня, хоча і не сподівався почути «Берег Дуна» — свою улюблену. Та саме цю народну пісню чудово проспівала Алісон:
Ці ніжні слова перенесли мене до тихого раю, куди колись полинемо ми з нею вдвох, рука в руку, туди, де світить ясне сонце й снуються хмари золоті.
Коли завмерла остання нота, весь зал мовчав. Та раптом налетіла буря. Шотландська пісня, яку співала ця шотландська дівчина, заполонила всіх шотландських слухачів. Можливо, цьому допомогла небесна чистота цієї юної співачки, а може, патріотичні почуття заставили когось переоцінити її голос. Лише майбутнє відповість на це питання. А тепер всі вітали Алісон. Я теж стояв й несамовито кричав: «Браво!»
Коли я вибрався на вулицю, всі тільки й говорили про Алісон. Раптом мене сіпнув хтось за рукав.
— Де ти сидів? — спитався Рейд, червоний і схвильований від задоволення.
— Мені хотілося посидіти самому.
Хоч я й дивився вбік, та відчував, що він насупився.
— Я починаю сердитись на тебе, Шеннон. Чому ти не зодягнешся, як всі пристойні люди?
— А що, коли людина в комірці, то вже й пристойна?
— Ні, голубе, твоє поводження мене дратує.
— Навіщо ж витрачати тоді на мене час?
— Не будь ослом хоча б сьогодні. Томас у захваті від Алісон. Ходім зі мною. Я хочу познайомити тебе.
Передбачаючи пручання, він підхопив мене під руку і силоміць потяг до залу. Це ж він привів з собою диригента, щоб той послухав Алісон.
Нарешті, він всміхнувсь до мене.
— Чудово, все зійшло чудово! Та ось ми і прийшли. Ну ж бо, не корч ти з себе лорда Честерфілда, що йде на власний похорон.
Ми зійшли на сцену, де зібралися всі учасники вистави, їхні друзі та міські чини; всі розмовляли стоячи, а дами з лікарняного комітету роздавали їм чай.
Алісон стояла в центрі великої групи, тримаючи в руках букетик квітів — дарунок слухачів. її очі блукали по кімнаті, немов шукаючи чогось звичайного, щоб відновити рівновагу. Коли вони натрапили на мене, вона всміхнулась, і я відчув у цьому погляді всі її думки і почуття.
Я незграбно вклонився, коли Рейд представив мене Томасу; диригент простягнув мені руку і щиро посміхнувся, продовжуючи розмовляти з міс Кремб. Я відмовився від чаю, що подала мені місіс Кейс, бо руки в мене так тремтіли, що я боявся розбити чашку. Ставши збоку, я дослухався до розмови і все дивився на Алісон.
Нарешті, ми стояли поруч. Неждана близькість, більш не розділювана сценою, чогось мене і засмутила, і злякала; до горла підкотивсь клубок, — я ледве зміг розкрити рота. Все ж я пробелькотав щось про захоплення і успіх, хоч знав, що Алісон не любить, коли хвалять.
Вона заперечливо похитала головою, даючи зрозуміти, що не дуже задоволена собою.