— І все-таки, — сказала вона, немов продовжуючи невисловлену думку,—мене запрошують співати в хорі Томаса.
— Сольні партії?
— Так.
— О, Алісон... це ж просто чудово!
Вона кивнула, а на її обличчі я прочитав рішучу впертість.
— Це, всього-на-всього, тільки початок.
Велика пауза. Всі почали розходитись. І от, набравшись сміливості, я швидко запитав:
— Аліс, хочеш, я проведу тебе?
— Звичайно, — спокійно відповіла вона. — Усі розходяться. Давай покличемо маму.
Вона підійшла до місіс Кейс, що розмовляла з Рейдом. Віддавши квіти матері, Алісон одягнула пальто, накинула на голову шаль і почала з усіма прощатись. Стара глянула на мене з глибокою іронією. Помітивши цей дивний погляд, я попрямував до дверей. Та Алісон догнала мене на вулиці.
— Я зовсім не вдоволена собою, — задумливо промовила вона. — І трапиться ж таке: я мало не заплакала. Та, слава богу, цього не скоїлось.
— Нічого дивного. Це ж перший твій концерт, і було б навіть непогано, коли б ти трішечки поплакала.
— Ні, це було б безглуздо. Терпіть не можу, коли люди розкисають.
Я і не думав сперечатись, бо вже давно помітив, що наші погляди напрочуд різкі. У неї був твердий характер, велика витримка й настирливість, тобто ті якості, яких мені постійно бракувало. Вона не відзначалася ні розумом, ні почуттям гумору, зате була практична і розсудлива. До того ж, завдяки своєму честолюбству, робила все наполегливо й обдумано, не те, що я — наївний мрійник та романтик. Звичайно, вона розуміла, що стати співачкою не так-то легко; та не боялась труднощів, а вперто тренувала дихання і голос, від чого навіть схудла і змарніла. Під зовнішнім спокоєм дівчини ховалась досить тверда воля.
— Давай підемо на горби, Аліс, — хвилюючись звернувся я до неї. — Сьогодні так чудесно навкруги.
Вона всміхнулася на мій благальний тон.
— Ні, зараз холодно і вогко. Мабуть, невдовзі піде дощ. Та й мама, певно, буде ждати: сьогодні ж можуть прийти гості.
Я аж спітнів, — бо міг лягти і вмерти задля неї, а їй «якісь там гості» були важливіші.
— Я бачу, що тобі вже непотрібний, — промимрив я, — адже ми не будем бачитися цілу зиму.
Місіс Кейс останнім часом збиралася закрити дім на Сінклер-драйв і переїхати на зиму в Ардфіллан, до своєї родички: навчання Алісон потребувало значних витрат, — треба було економити.
— Ти так говориш, неначе Ардфіллан на другому кінці світу, — здивовано сказала Алісон. — Хіба ти не збираєшся відвідувати нас, як всі останні наші друзі? У нас там будуть танці...
— Ти ж знаєш, що я зовсім не танцюю.
— Треба навчитися.
— Можеш не турбуватись, — гірко сказав я, — там вистачить для тебе кавалерів.
— Авжеж. І думаю, що в ними буде веселіше, аніж з одним моїм знайомим.
У мене серце краялось, і гнів змінився тяжким відчаєм.
— Ах, Алісон, — заблагав я. — Не будемо сваритись. Я так кохаю тебе.
Вона відповіла не зразу. А коли стала говорити, то в голосі її почувся сум, а може, й страх перед майбутнім.
— Ти ж знаєш, що й я тебе кохаю. — І тихо додала: — Всім своїм серцем.
— То чом же ти не хочеш хоч трохи побуть зі мною?
— Тому, що хочу їсти, я й крихти не мала в роті з чотирьох годин. — Вона всміхнулась. — А чому б і тобі не зайти до нас? Зійдуться гості, перекусимо і розважимося з ними.
Я стиснув губи: мені не дуже-то кортіло йти на люди і слухати їхні пусті теревені. До того ж мені було не до розваг.
— Мене ж не запросила твоя мати, — сказав я сумно.
— Чого ж ти хочеш?
Вона спинилась й глянула на мене.
— Я хочу бути тільки з тобою, — промимрив я. — Тільки з тобою... і більше ні з ким. Я б держав тебе за руку... доки ми разом...
Я замовк. Ну як сказати їй, чого я хочу, коли у мене таке сум’яття на серці і в душі?
Вона була схвильована і нерішуче посміхнулась.
— Боюсь, що скоро тобі набридне тримати мою руку.
— Ніколи в світі.
На доказ цього я схопив її тоненькі пальчики. Серце у мене калатало.
— Ах, Алісон! — благально мовив я.
Вона не одступила. Губи її на мить черкнулись об мою щоку.
— Ну, от. Тепер вже на добраніч...
Вона швиденько обернулась і кинулась додому.
А я стояв у темряві, несамовито радий і збентежений. Я ждав, що вона повернеться. Який я дурень, що відмовився і не пішов до неї! Та Алісон не йшла. Радість покинула мене; я підняв комір свого пальта і пішов геть; кілька разів я оглядався. На розі сильний вітер дмухнув мені в обличчя. Правду казала Алісон: вечір був досить-таки холодний.