Моя робота у котельному цеху була не така вже й важка, та я не звик до фізичної праці, і тому на початку мені приходилось нелегко. В основному ми виробляли парові казани для суден, що їх спускали в доці; крім того, ми робили водяні насоси, які експортувалися за кордон. Я почав свій шлях робітника з того, що кілька місяців зачищав стальною щіткою деталі. Джемі старанно наглядав за мною, але віддати мені явну перевагу, звичайно, він не міг: ми ж були родичі. Верстат мій стояв поблизу печі, де плавлять і зливають в форми розплавлений чавун. Я тут знемагав від жари, а в дні, коли гамселив вітер, пісок розносило по всьому цеху, і я страшенно кашляв. Та згодом я потрапив до механічного відділення. Тут всі деталі шліфували на верстатах й передавали до складального, де гупали великі молоти і стугоніли день і ніч потужні механізми.
Робітники були здебільшого веселі хлопці; вони любили погуляти, ходили на футбол і скачки й з одвертою цинічністю поводились з жінками. Через чотири роки більшість з них дістане спеціальність суднових механіків, а решта, як от я, підуть в конструкторське бюро. Лиш дехто здобував окрему спеціальність. Серед таких був молодий сіамець з багатої сім’ї; щоранку він приходив по гудку, мовчазний, з ввічливою посмішкою, в акуратному комбінезоні; мине недовгий час, і він поїде знов на батьківщину, набувши благ цивілізації. Поруч зі мною стояв валлієць Льюїс, який байдикував та й тільки. Він був синком багатого кардіфського суднобудівника, який прислав його сюди на практику, щоб потім ввести в своє діло. Це був розпещений і безтурботний парубок: любив легке життя, помадив голову, носив картаті галстуки й такі ж картаті сорочки. Та по натурі він був добряга. Щодня клав поблизу себе великий ящик з дорогими сигаретами і дозволяв поратись в ньому кому завгодно. Йому було страшенно скучно в Лівенфорді, і тому все своє дозвілля проводив він в Уінтоні, де його бачили частенько в ресторані «Бодега Грілл» чи в ложі мюзік-холу «Альгамбра». Льюїс вважав себе грозою всіх жінок і завжди вихвалявся своїми перемогами над ними.
Мені хотілося знайти собі товариша по духу. Та всі мої старання були марні, бо я боявся наразитись на зневагу. Коли ж я все-таки ходив з ким-небудь на гуляння, то більш мовчав, бо теми їх розмов — про гончих, про коней та про жінок — були мені чужі й огидні. Мені хотілося знайти такого хлопця, з яким я зміг би говорить про книги, про музику, про власні спостереження і висновки, в яких я часто сумнівався. Та тільки я звертав на це, всі витріщалися на мене і поглядали скоса, вважаючи мене «піжоном і задавакою». Найбільш прихильно ставився до мене Льюїс; разів зо два я навіть пив у нього чай. Але він так замучив мене своїми брехнями про стосунки з жінками, що я почав обходити його десятою дорогою. Завдяки тому, що я був родичем Джемі та вмів мовчати — риса, яку дуже поважають на півночі, — всі ставились до мене досить добре. До того ж, я завжди старався на роботі. Та середовище мене гнітило. Коли я згадував про довгі роки, що їх тут доведеться провести, у мене болісно стискалось серце.
В наступну після концерту суботу, саме коли пробило дві години, батько, Мардок, Кейт, бабуня і я сиділи за столом, з якого Софі прибирала посуд.
Батько був сумний і стурбований; тепер він завжди так поводив себе. Він схуд. Обличчя його стало сірим, замученим, щоки запали, губи — міцно стиснуті.
— Уже два тижні, як закінчився квартал, а від Адама ні слова.
— Ще буде час, — заспокійливо сказала Кейт.
— Я вже це чув. Ти ж знаєш, що в день конверсії він обіцяв платити мені п’ять процентів за ті девятсот фунтів, що взяв у мене на будинок. Але вже шостий місяць, а я ще не одержав і гроша.
В дитинстві я завжди вважав, що наш Адам обов’язково збагатіє. Ласкава доля, здавалося, відзначила його. Але тепер, хоч ми й не часто зустрічались, я помітив, що самовпевненість теж може мати край. Можливо, це була хвороба, властива деяким шотландцям, які вважають себе «всім», а всіх останніх зневажають. Адам був надто впевнений в своєму вмінні обдурювати інших. Почавши разом з батьком «діло», він не подумав, що власники прилеглих дач — а серед них були впливові люди — не схочуть, щоб його будинок, набитий голоштанним людом, псував їм радощі життя. Коли Адам вклав у будинок всі свої гроші і вплутав батька, раптом виявилось, що їм загрожує складна судова тяганина, яка дощенту може розорити їх. Дім був його, але, як часто жартував і сам Адам, перетворивсь на «білого слона», а шахраї в циліндрах, з яких колись він кепкував, тепер знущалися над ним.
— А як же з тією школою, що мала намір купити його? — спитала Кейт.
— Відпало, — смутно кивнув батько головою. — Тепер йому не здихатися цього дому.
— Не треба хвилюватись, тату. Адам займає вигідну посаду, і з часом він тобі заплатить. Ти ж не бідуєш. У тебе добрий заробіток, бабуня має гарну пенсію, та й Робі вже допомагає.
Батько аж задихавсь від люті.
— Ти ще не знаєш ціни грошам. Де це ти бачила, щоб хтось викидав кревні гроші на вітер, а сам потім старцював?..