— Дурниці! — спалахнула Кейт. — Тобі ж належить пенсія за довголітню службу. Крім того, ти щоденно заощаджуєш. У тебе навіть робітниця є, чого при бідній мамі не було.
— Хотів би я, щоб мама тебе чула! — на хвильку оживився батько; і знов пригнічено продовжив: — Побачила б ти, скільки їсть ця робітниця! А скільки посуду вона щоденно б’є! Один розор від неї.
Побачивши, що Кейт не дасть йому поради, він враз звернувсь до Мардока.
— Ну, а чого ж ти мовчиш? Може мені піти до містера Мак-Келлара й подати позов на Адама?
Мардок, який тупо дивився поперед себе, знизав плечима, що стали в нього досить широкими й міцними.
— Я б не втручав до цієї справи адвокатів.
Батько збентежено поморщився і болісно зітхнув: нічого не поробиш, треба згоджуватись.
— А що ж мені робити, що робити?!
Тут Мардок розходився. Він завжди говорив дуже туманно, а за останній час його сентенції стали вже надто мудрими.
— Зі мною ніколи тут ніхто особливо не рахувався, батьку. — А я здивований відзначив про себе, що він не вжив, як завжди, «татку». — Проте, я сам пробив собі дорогу. Тепер я компаньйон Далрімпля і маю певні успіхи в роботі. Весною на квітковій виставці я покажу свою нову гвоздику і, може, дасть господь, — тут я здригнувсь од здивування, — одержу медаль. — Адам завжди вважав мене дурним. Та в нього свій підхід до справ... Ось моя відповідь.
— Що ти базікаєш? — розсердивсь батько. — Я хочу повернути свої гроші і всі проценти!
Раптом зайшла Софі з відром вугілля й почала підкидати його в грубку. Батько замовк, та тільки вона вийшла, сердито закричав:
— Ніхто не зна мого життя. То те, то друге. Адам!.. А тут ще й старий дурень нагорі, якому давно вже пора збиратись в богадільню! Клеггорна теж досі чорт не вхопив! Ну, що мені робити?
— Людей любити — перш за все, — спокійно сказав Мардок.
— Що таке?! — скрикнув батько.
— Так, тату, так, — продовжив Мардок лагідно. — Сказав я те, що думав. Якби ти полюбив людей, як я, тоді усе було б інакше.
Він став у позу, і я відчув, що Мардок ощасливить нас однією з тих своїх сентенцій, які мов змії з дна морського, іноді виповзали на поверхню. Я пам’ятаю три таких випадки: перший — на ардфілланському базарі, коли він закричав: «Я вб’ю себе!», третій, що стався з ним значно пізніше, після отримання медалі, коли він заявив: «Тепер я одружусь!», і другий — нинішній, коли він заволав:
— Я вже спасен! Тепер я солдат святого воїнства Христового. — І, взявши шапку, вийшов.
Батько отетерів, а ми з Кейт здивованими поглядами проводжали Мардока до дверей. І раптом ми побачили причину такої його поведінки: то була Бессі Евінг, що кинулась йому назустріч і з виглядом неподільної власниці взяла його під руку. Вони пішли собі, і Мардок випнув груди, немов на них уже висів великий бубон Армії Спасіння.
Ми зглянулись.
— Он воно що, — сказала Кейт. — Релігія з усіх боків обплутує сім’ю. — Вона поглянула на мене. — Чудні ми якісь люди. Не збагну тільки, чого це ти продовжуєш жити в цьому домі!
Я мовчав.
Помітивши, що я зам’явся, Ксйт посміхнулась і притулилась своєю прищуватою щокою до моєї.
— О господи, — промовила вона. — Життя — нелегка штука.
Кейт пішла на кухню, а я почовгав до своєї кімнати й, не роздягаючись, упав на ліжко. Кейт запросила батька і бабуню до себе — пити чай. Я чув, як грюкнули за ними двері. Софі й собі пішла. В домі лишилися тільки дідусь і я.
Було напрочуд тихо. Як завжди, я мріяв, за що «Язон» і прозвав мене «меланхолійним мрійником». Та зараз я тримався ближче до землі: у мене з голови ніяк не виходило те, що цього вечора відбулося внизу.
Усі неначе змовились, щоб зруйнувати мої останні уподобання й ілюзії. Вже те, що Мардок став солдатом церкви, було огидною пародією на всі мої колишні упадання перед богом. А скнарість батька! Адже він п’є вже чай без цукру і їсть сухий горох, а роздягається в темряві, щоб зекономить газ. А те, що він витворяє із змилками та недогарками свічок, вже є справжнісіньким безумством. Недавно я застав його з цвяхами та шматочками шкіри — він сам собі хотів лагодити взуття.
О, боже, як ненавидів я гроші! І водночас постійно мріяв роздобути їх, щоб здійснити нарешті свою мрію: вступити до університету.
Бентежило мене і питання, що поставила Кейт. Чому я не тікаю з цього дому? Може, я кволий і боюсь невідомого? Та ні, була тут інша причина — я не хотів покинути дідуся. Адже він, нещасний, пропаде без мене. Отож, незважаючи на все, мені доведеться, видно, киснути в цьому лівенфордському болоті.