— Я священик, — сказав він.
Коли ліхтарі знову засвітилися, Сандра побачила, що чоловік зник.
Таксі повільно просувалося вулицею, перевантаженою в час пік. У всіх транспортних засобів через спеку були прочинені вікна, тому латиноамериканська музика, що лунала з радіо, мішалася зі звуками, які було чути з інших авто. Утворювалася нестерпна какофонія, але Мисливець зауважив, що кожному вдається слухати свою мелодію. Він попросив водія ввімкнути кондиціонер, але йому відповіли, що пристрій не працює.
У столиці Мексики була тридцятиградусна спека, а ввечері мала зрости вологість повітря. Над містом висів смог, тому Мисливець не думав зупинятися тут на довше. Вирішив виїхати одразу, щойно виконає завдання, яке його сюди привело. Попри дискомфорт він був потішений тим, що опинився тут.
Здобич, на яку він полював, утекла від нього в Парижі й зникла без сліду. Він, однак, мав певні надії на візит до міста, де опинився. Якщо Мисливець хотів поновити полювання, то повинен був зрозуміти, з ким має справу.
Таксі довезло його до головного входу притулку Святої Лючії. Мисливець підвів голову, щоб поглянути на білу шестиповерхову будівлю. Якщо колоніальна архітектура й справляла приємне враження, то ґрати у вікнах не залишали сумніву щодо її призначення.
Він подумав, що саме для цього й існують психіатричні лікарні. Ті, хто раз потрапив до такого притулку, залишалися в ньому назавжди.
На рецепцію вийшла докторка Флорінда Вальдес, щоб привітати його. Вони обмінялися кількома імейлами, у яких він назвався викладачем судової психіатрії з Кембриджу.
— Вітаю, докторе Фостер, — усміхнулася лікарка, стискаючи його долоню.
— Добридень, Флоріндо. Та чи не були ми на ти? — Мисливець був певний, що цю пишну сорокарічну жінку вразять бездоганні манери доктора Фостера. Знав, що вона шукає кандидата на чоловіка. Перед спілкуванням він провів докладне дослідження щодо неї.
— То як триває подорож?
— Завжди хотів відвідати столицю Мексики.
— О, немає проблем. На найближчий вікенд я склала досконалий маршрут за місцями визначних пам’яток.
— Чудово! — вигукнув фальшивий доктор Фостер, удаючи захоплення. — Тоді краще негайно братися до роботи. Завдяки цьому ми матимемо більше часу на решту.
— О, так, напевно, — защебетала лікарка, геть не підозрюючи фальші. — Ходімо зі мною. Туди.
Мисливець налагодив контакт із Флоріндою Вальдес після перегляду на «YouTube» її виступу на психіатричному конгресі в Маямі. Наштовхнувся на нього під час пошуку в інтернеті статей на тему розладів особистості. Це був щасливий збіг обставин, який переконав його, що він досягне мети і це буде винагорода за всі самопожертви.
Виступ докторки Вальдес на конгресі мав назву «Випадок дівчини в дзеркальному відображенні».
— Зазвичай ми нікому не дозволяємо її оглядати, — повідомила жінка, коли вони йшли лікарняними коридорами, і таким чином дала зрозуміти, що з його боку чекає чогось у відповідь.
— Знаєш, наукова цікавість узяла гору, і я залишив багаж у готелі й відразу прибіг сюди. Ти не матимеш нічого проти, якщо ми поїдемо туди, перш ніж піти на вечерю?
— О, звичайно.
Жінка розчервонілася, маючи надію на незабутній вечір у товаристві доктора Фостерa.
Але ніякого готельного номера в нього не було. Його літак був о восьмій.
Гарний настрій лікарки контрастував зі стогонами, які було чути з лікарняних палат. Проходячи повз них, Мисливець скористався з нагоди, щоб зазирнути туди. Їх мешканці вже не були людьми. Одурманені заспокійливими засобами, з поголеними через вошей черепами, з обличчями, що за кольором майже зливалися з їхнім білим одягом, вони ходили босоніж і натикалися на інших, що дрейфували за течією, здавшись на милість хвиль. Кожен мав свій тягар страждань і фармацевтичних отрут. Деякі, прив’язані шкіряними ременями до брудних ліжок, чекаючи на смерть, яка безжально спізнювалася, гойдалися на всі боки, видаючи демонічний вереск. Тут були люди похилого віку, які здавалися дітьми, а також передчасно постарілі діти.
Поки Мисливець вивчав це пекло, через їхні витріщені очі на нього дивилося похмуре зло, яке полонило цих нещасних у їхній власній оболонці.
Вони прибули на місце, яке докторка Вальдес назвала спеціальним відділом. Це крило відокремлене від решти, у кожній палаті перебувало щонайбільше двоє пацієнтів.
— Ми тримаємо тут небезпечних індивідів, а також найцікавіші клінічні випадки. Анхеліна є одним із таких, — гордо сказала лікарка.
Діставшись залізної перегородки, що скидалася на двері тюремної камери, докторка Вальдес дала знак санітарові, щоб він її відчинив. Усередині було темно, слабке світло доходило сюди через маленьке, високо розміщене віконце, тому Мисливець лише за хвилину спостеріг худе як скіпка тіло, що стояло зіщулено в кутку між стіною та ліжком. Дівчині щонайбільше двадцять років. На її застиглому від страждання обличчі ще можна було розгледіти певну привабливість.
— Ну ось, це Анхеліна, — мовила лікарка, вказавши на дівчину так, начебто презентувала ярмаркову дивину.
