Чому він так учинив? Чому відчув таку потребу? Бо хотів їй щось дати, те, що могло б винагородити її страждання. Його найбільша таємниця — хто він. І він має захищати її ціною життя. Світ би цього не зрозумів. Від першого дня як молитву повторював йому це Клементе. А він не дотримав обіцянки. До того ж відкрився перед незнайомкою, яка могла його вбити. Жінка була переконана, що Маркус — убивця її коханого чоловіка. І всупереч цьому він не визнав її за ворога.
Хто вона? Ким вона та її чоловік були в його житті? А якщо вона знала щось, що стосується його минулого?
«Мабуть, треба її знайти й поговорити», — сказав він собі. Але це було б нерозважливо. Крім того, він не знав більше нічого про неї.
Вирішив не казати про це Клементе. Був певний, що приятель не схвалив би його імпульсивного рішення. Обидва були зв’язані святою присягою, але в різний спосіб. Клементе був священиком відданим, тоді як до душі Маркусa закралися сумніви, яких він був не в змозі зрозуміти.
Маркус поглянув на годинник. Як зазвичай, Клементе залишив повідомлення голосовою поштою. Вони повинні були зустрітися перед світанком. Кілька годин тому поліція закінчила обшук вілли Єремії Сміта.
Настав час і їм туди прийти.
Дорога зміїлася поміж узгір’їв на захід від Рима. За кілька кілометрів було узбережжя Ф’юмічіно зі швидким гирлом Тибру. Старий «Фіат-Панда» важко їхав угору, його слабкі фари освітлювали заледве частину бруківки. Незабаром мало світати, природа прокидалася.
Клементе нахилився над кермом, щоб краще бачити дорогу. Він повинен був часто, зі скреготом, перемикати передачі. Маркус, який підсів біля Мульвіїва мосту, вже встиг розповісти йому про те, що сталося напередодні ввечері у квартирі Ґвідо Альтьєрі.
Однак його приятель був більше занепокоєний повідомленнями, які чув по телевізору. На щастя, ніхто не згадав про те, що під час убивства відомого адвоката його сином був присутній хтось третій. Це його заспокоїло — поки що їхні дії залишилися таємницею. Звичайно, Маркус не згадав про те, що сталося пізніше, тобто про зустріч із жінкою з пістолетом в Сан-Луїджі-деї-Франчезі, але сказав:
— У Єремії Сміта не було інфаркту. Його отруїли.
— Токсикологічне дослідження не виявило підозрілих речовин у його крові, — зауважив Клементе.
— І все-таки я переконаний, що це саме так. Немає іншого пояснення.
— Отже, хтось потрактував серйозно татуювання на його грудях.
«Убий мене», — згадав Маркус. Хтось дав Моніці, сестрі першої жертви Єремії Сміта, а потім і Раффаеле Альтьєрі можливість відплатити за болісні переживання.
— Якщо не можна здійснити справедливий суд, залишається вибір між прощенням і помстою, — промовив Маркус.
— Око за око, — додав Клементе.
— Так, але є щось іще. — І Маркус замовк на хвилину, намагаючись висловити думку, яка дозрівала в ньому від учорашнього вечора. — Хтось чекав, що ми втрутимось. Пригадай Біблію, яку я знайшов у квартирі Лари, і місце, позначене закладкою з червоного атласу.
— Сторінка з Першим посланням апостола Павла до Солунян: «День же Господній прибуде, як злодій вночі».
— Повторюю тобі, Клементе, хтось знає про нас. Уяви лише: Раффаеле він надіслав анонімного листа, а для нас обрав цитату зі священної книги. Послання саме для ченців або священиків. Мене залучили з певною метою. Тільки так можна пояснити, чому цього хлопця запросили до квартири Лари. Урешті це завдяки мені він дізнався правду про те, що вчинив його батько. Це моя провина, що адвокат Альтьєрі вбитий.
Клементе повернувся й подивився на Маркуса.
— Хто за цим усім стоїть?
— Не знаю. Але він пов’язує жертв і убивць, а ще прагне залучити до цього нас.
Клементе розумів, що це не просто припущення, тому був занепокоєний. Через це візит на віллу Єремії Сміта здавався таким важливим. Обидва були переконані, що знайдуть там стежку, яка проведе їх через черговий відтинок лабіринту. Вони мали надію, що ще зможуть урятувати Лару. Якби вони на це не сподівалися, то не мали б такої мотивації. Той, хто замислив цю інтригу, знав про це й тому призначив у винагороду життя молодої студентки.
Перед в’їздом стояло поліційне авто, але вілла була надто велика, щоб звідти можна було побачити її цілком. Клементе припаркував «фіат» на вузькій вуличці за кілометр звідти. Вони вийшли там, щоб дістатися вілли пішки, сховавшись у досвітній темряві.
— Мусимо поспішати: за кілька годин повернуться експерти й шукатимуть далі, — сказав Клементе, наддавши ходу.
Вони ввійшли до вілли через вікно знадвору, знявши печатки. У них були інші, фальшиві, й чоловіки хотіли скористатися ними на виході. Нікому не спало б на думку, що хтось може вдертися сюди. Вони вдягли бахили й латексні рукавички, після чого запалили ліхтарі, трохи заслоняючи світло, щоб їх не помітили ззовні.
