Зупинилася на вбивстві повії. Фото було зняте тієї миті, коли тіло видобували з озера у кварталі Всесвітньої виставки. Кольорова сукня жінки контрастувала зі смертельною блідістю шкіри її обличчя. Сандрі здавалося, що на ньому застигли збентеженість і сором, які були так безжально виставлені на позір перед ґавами. Сандра уявляла собі їхні гострі коментарі. Сама до такого дійшла. Якби обрала інше життя, не закінчила б так.
За хвилину вона його побачила. Чоловік сховався поміж людей. Стояв на тротуарі й байдуже дивився, а тим часом працівники моргу готувалися забрати тіло.
Сандра відразу впізнала його обличчя. Це був чоловік із п’ятого фото, знятого на «лейку». У темному одязі, зі шрамом на скроні.
«Це ти, сучий сину? Ти зіштовхнув мого Давідa в прірву?»
Сандра шукала далі, розраховуючи на те, що знайде його також на решті фото. І дійсно, він з’явився ще тричі, завжди стояв трохи осторонь.
Давід мав надію, що знайде його в місцях, де дійшло до кровопролиття, тому користувався рацією, налаштованою на хвилю поліції, записував адреси до записника та зазначав їх на плані міста.
Чому він розпочав розслідування, що стосується цієї особи? Ким була ця людина? Що пов’язувало її з тими смертями? І з Давідовою смертю?
Сандра вже знала, що повинна його знайти. Але де? Мабуть, треба застосувати той самий метод, що й Давід: чекати сигналу з центрального управління до автомобільних патрулів, а потім їхати на місце.
Несподівано Сандра стала розмірковувати над певною деталлю, якої раніше не взяла до уваги. Ця деталь начебто й не мала значення, однак будила сумніви, які вимагали пояснення.
Давід не зняв фото цілої картини Караваджо, обравши тільки одну деталь. У цьому не було сенсу: якщо він хотів звернути на щось її увагу, то навіщо так ускладнював їй життя?
Сандра знову придивилася до картини на моніторі. Давід міг скачати її з інтернету, навіть сфотографувати з екрана. Але він, увічнюючи фрагмент із дитиною, хотів сказати їй, що особисто був біля полотна.
«Ти знаєш, Джинджер, є речі, які маєш побачити на власні очі».
Вона пригадала, що сказав де Мікеліс: картина в Римі, у храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі.
Він уперше опинився разом із Клементе на місці злочину саме в Римі, у кварталі Всесвітньої виставки. Перша жертва, якій він поглянув в очі, була повія, виловлена з озера. З того часу він бачив інші тіла, але всі вони мали спільну ознаку: погляд. У ньому крилося запитання.
«Чому я?»
Усі очі висловлювали те саме запитання, те саме здивування. Недовір’я в супроводі незнищенного прагнення змінити перебіг подій, перемотати назад плівку, дістати другий шанс.
Маркус був певний: це здивування не смертю, а її невідворотністю. Ті жертви не думали: «О Боже, я вмираю». Радше так: «О Боже, я вмираю і нічого не можу вдіяти».
Мабуть, ця думка промайнула і в його в голові, коли хтось стрельнув у нього в готельному номері в Празі. Він зазнав тоді страху чи відчув утішливу нерухомість? Амнезія потроху стерла всі спогади задом наперед, почавши від цього останнього. Перший образ, зафіксований у його новій пам’яті, — дерев’яне розп’яття, що висіло на білій стіні навпроти лікарняного ліжка. Маркус придивлявся до нього цілими днями, запитуючи себе про те, що тим часом коїлося навколо нього. Куля не ушкодила тих зон мозку, де були центри мови й руху, тому він міг говорити й ходити, однак не знав, що сказати й куди податися. Потім з’явилася усмішка Клементе. Його молоде, чисто поголене обличчя, темне волосся з проділом збоку, добрі очі.
— Маркусе, нарешті я тебе знайшов, — такі були його перші слова.
У них Маркус почув надію і своє ім’я.
Клементе не впізнав його за рисами обличчя, бо ніколи раніше не бачив. За правилами, тільки Девок знав, який він на вигляд. Клементе просто йшов слідом за Девоком аж до Праги. Товариш і вчитель Маркуса врятував його, а сам помер. Це була найгірша новина, яку Маркус почув. Він не пам’ятав нічого, що стосувалося Девокa, так само як решту. Але тепер знав, що Девока вбили. Тоді Маркус зрозумів: біль — це єдина людська емоція, що ніяк не пов’язана з нашою пам’яттю. Син завжди страждатиме через втрату одного з батьків, хоч би це трапилося до його народження або в ранньому дитинстві, коли він навіть не розумів, що таке смерть. Прикладом цього був Раффаеле Альтьєрі.
«Пам’ять нам потрібна тільки для того, щоб ми почувалися щасливими», — якось подумав Маркус.
Клементе став для нього взірцем терпіння. Він зачекав, поки Маркус відновить сили, а потім повіз його до Рима. У наступні місяці розповів усе те, що знає про його минуле, хоч і небагато. Говорив про Аргентину, звідки він родом, про батьків, які вже померли, про причини, з яких він опинився в Італії, а наприкінці й про робоче завдання, що чекає на нього. Хоча Клементе не називав це роботою.
Навчав його так само, як багато років тому Девок. Це було неважко, досить було дати йому зрозуміти, що певні речі він уже й так уміє, треба було лише допомогти Маркусові знову їх виявити.
— У цьому твій талант, — говорив Клементе.
