— Хтось, хто його отруїв, знав його звички. Поводився з ним так само, як він із Ларою. Втрутився в його життя, увійшов до його дому й спостерігав за ним. Не всипав наркотик у цукор, але, мабуть, укинув щось у молоко. Це помста.
Клементе спостерігав за своїм опікуваним, за тим, як він намагався зрозуміти хід думок того, хто це вчинив. Він мовив:
— Тому Єремії стало зле, і він звернувся до швидкої.
— Найближчою є клініка Джемеллі, отож не дивно, що виклик було скеровано туди. Хтось, хто влаштував усе це Єремії Сміту, добре знав, що вчора ввечері черговим лікарем була Моніка, сестра його першої жертви, — здогадувався Маркус, вражений хитрістю людини, яка все це організувала. — Він діяв не хаотично. — Крок за кроком Маркус викривав інтригу, її суть. — Згоден, ти молодець. А тепер подивимось, що ти залишив для нас, — сказав він, немовби звертаючись до таємничого супротивника.
— Гадаєш, тут є якісь підказки, котрі можуть нас довести до місця, де ув’язнена Лара?
— Ні, він дуже хитрий. Хоч би й були, він їх усунув. Не забувай, що дівчина є винагородою. Ми маємо її заслужити.
Маркус став ходити кімнатою, певний, що знайде щось, чого не помітив відразу.
— І що, на твою думку, ми маємо шукати? — спитав Клементе.
— Те, що не має зв’язку з рештою. Щоб захиститися від поліції, він мусив залишити знак, який тільки ми можемо прочитати.
Маркус намагався точно визначити місце, від якого треба розпочати обшук кімнати. Був певний, що йому в очі впаде якась очевидна аномалія. Найбільш логічним було місце, де лежав Єремія.
— Жалюзі, — кинув він і заслонив два великих вікна, що виходили на заднє подвір’я.
Маркус освітив кімнату світлом ліхтаря. Промінь видобував із сутінків предмети, і тіні від них здіймалися за чергою, як слухняні солдати. Дивани, буфет, стіл, крісло, камін, над яким висіла картина з тюльпанами. Маркус подумав, що десь уже це бачив. Він знову освітив картину з квітами.
— Її тут не має бути, — промовив він.
Він точно пам’ятав цей камін із пісковику, адже бачив такий на фото, що до нього придивлявся в кабінеті. Єремія з матір’ю стояв біля полотна, на якому олією був зображений його померлий батько.
— Цю картину перевісили, — вирішив Маркус.
Але в кімнаті для неї місця не було. Маркус підійшов до картини з тюльпанами, підійняв раму та впевнився, що на стіні залишений слід від іншої картини. Він хотів був уже відійти, коли побачив, що на звороті, у нижньому кутку ліворуч, видно цифру 1.
— Я знайшов її, — проказав Клементе з коридору.
Маркус підійшов до нього й побачив портрет батька Єремії, що висів на стіні біля дверей. Він зняв картину й подивився, що за нею. Цього разу знайшов цифру 2. Чоловіки ззирнулися, подумавши про те саме. Розділилися й заходилися знімати всі картини в коридорі, намагаючись знайти третій номер.
— Є, — гукнув Клементе.
Це був сільський пейзаж, що висів у глибині коридору, якраз біля підніжжя сходів. Чоловіки стали підійматися нагору. На півдорозі знайшли й четверту картину, таким чином упевнившись, що вони на правильному шляху.
— Він нас веде, — сказав Маркус.
На другому поверсі, біля сходів, вони побачили п’яту картину. А потім шосту в закутку й сьому в коридорі, що вів до спалень. Восьма була маленька, намальована темперою. На ній був зображений тигр, що мав такий вигляд, немовби зійшов зі сторінок роману Сальґарі[17]. Він висів біля невеликих дверей у приміщенні, яке, певно, було дитячою кімнатою Єремії Сміта. На полиці стояв батальйон олов’яних солдатиків, поряд коробка з конструктором, рогатка, а на підлозі — коник-гойдалка.
«Часто забувають, що чудовиська теж колись були дітьми», — подумав Маркус. Є речі, які ми носимо в собі з дитинства. Хто знає, під впливом чого народилася в нім потреба в убивстві?
Клементе відчинив двері й побачив круті сходи, які, напевно, вели на горище.
— Може, поліціянти ще не перевіряли там?
Обидва були певні, що дев’ята картина остання. Вони обережно ступали нагору нерівними сходами. Стеля над ними була низька, і вони нахилили голови. У кінці тісного кам’яного проходу було велике приміщення, заставлене старими меблями, книжками та скринями. Між дошками попід стелею горища птахи звили гнізда. Перелякані появою людей, вони закружляли, шукаючи способу, як утекти, і врешті вилетіли в прочинене вікно.
— Ми не можемо залишатися тут довго, незабаром світатиме, — поквапив Маркусa Клементе, зиркнувши на годинник.
Вони заходилися шукати картину. У кутку стояло декілька полотен. Клементе підійшов, щоб їх роздивитися.
— Нічого, — сказав він за хвилину, струшуючи пил зі свого одягу.
Маркус побачив золотистий фриз, що виглядав з-за великої скрині. Він обійшов її та опинився перед розкішною рамкою, що висіла на стіні. Зайве було й повертати зображення, щоб упевнитися: це і є дев’ята картина. Те, що висіло там в обрамленні, було досить незвичне, тож підтверджувало їхнє переконання: пошук «скарбу» добіг кінця.
Дитячий малюнок.
Виконане кольоровими олівцями на аркуші зошита зображення помістили в цю пишну раму саме для того, щоб привернути увагу.
