Це був споруджений у стилі італійського модернізму будинок, який реконструювали, додавши деякі сучасні елементи. Чоловіки ввійшли в кабінет, де стояли стіл із червоного дерева й велика книжкова шафа. Меблі свідчили про колишній добробут. Єремія виріс у простій, але заможній родині: його батьки торгували тканинами й зуміли заробити чималий капітал. Вони віддавали справі так багато, що могли собі дозволити тільки одну дитину. Мабуть, сподівалися, що хлопчик подбає про те, щоб фірма існувала надалі й підтримувала добре ім’я Смітів. Однак вони швидко зрозуміли, що єдиний спадкоємець не продовжуватиме їхньої справи.
Маркус освітив ліхтарем декілька рамок із фотографіями на дубовому столі. Ці вицвілі фото становили собою історію родини. Пікнік на траві, маленький Єремія на колінах у матері, батько обіймає їх обох. Ось вони на тенісному корті біля вілли, вдягнені в біле, з дерев’яними ракетками в руках. Ось Різдво в старому стилі: вони одягнені в червоне, позують перед ялинкою. Чекають, стоячи непорушно, поки автоспуск виконає своє завдання, створивши досконалий триптих.
Але в певний момент на фото вже бракує одного з героїв: підліток Єремія та його мати сумно всміхаються. Батько помер після нетривалої хвороби, а вони за звичкою фотографуються — не щоб увічнитися, мабуть, а щоб віддалити тінь смерті.
Одне із цих фото привернуло Маркусову увагу: мати й син стоять по різні боки від великого каміна з пісковику, над яким висить картина олією, що зображує батька із суворим виразом обличчя.
— Вони не знайшли нічого, що пов’язувало б Єремію Сміта з Ларою, — озвався Клементе за спиною Маркусa.
У кімнаті було видно сліди поліційного обшуку. Переставлені меблі, у шафах і шухлядах попорпалися.
— Тому вони ще не знають, що це він викрав Лару. І не шукатимуть її, — упевнено зауважив Маркус.
— Припини, — умить посуворішав Клементе.
Маркуса здивувала така різка реакція приятеля.
— Не повірю, що ти цього не розумієш. Ти ж не детектив-аматор. Ти підготовлений до таких справ. Хочеш, щоб я сказав тобі правду? Дівчина, найімовірніше, помре. Так-так, це дуже схоже на правду. І це не залежить від того, що ми зробимо чи не зробимо. Тому забудь про відчуття провини.
Маркус знову поглянув на фото, що стояло під портретом батька: на ньому двадцятирічний Єремія Сміт із серйозним виразом обличчя.
— Отже, з чого ти хочеш розпочати? — спитав Клементе.
— З кімнати, у якій його знайшли.
Криміналісти залишили по собі сліди: галогенові лампи на штативах, контейнери з реактивами, таблички з цифрами для позначення доказів, які сфотографували, а потім забрали.
Вони знайшли в кімнаті блакитну стрічку для волосся, кораловий браслет, рожевий плетений шарф і червоний роликовий ковзан — речі, що належали чотирьом жертвам Єремії Сміта. Ці предмети були неспростовними доказами, що Сміт мав щось спільне з їхньою смертю. Маркус уявив, що він міг відчувати щоразу, коли торкався цих трофеїв. Брав їх до рук, щоб знову відчути страшну енергію, зазнати життєдайного струсу, немовби насильницька смерть могла додати сил тому, хто її вчинив. Він тремтів від таємної насолоди.
Єремія зберігав ці речі в кімнаті, адже хотів мати їх біля себе. Завдяки цьому він думав, що дівчата повсякчас поряд. Їх стражденні душі ув’язнені в цьому будинку разом із ним.
Але поміж предметів бракувало чогось, що належало б Ларі.
Маркус увійшов до вітальні, а Клементе залишився на порозі. Меблі накриті білими чохлами, крім крісла, що стояло посередині, перед старим телевізором. Столик був перекинутий, на підлозі лежали друзки кухля й крихти печива, а поряд засохла світла пляма.
«Єремія перекинув столик, коли йому стало погано», — подумав Маркус. Він вечеряв перед телевізором молоком із печивом. Ця картинка чудово свідчила про його самотність. Єремія не переховувався, його найкращим укриттям була байдужість оточення. Якби світ ним зацікавився, можливо, його зупинили б значно раніше.
— Єремія Сміт — це тип людини, закритої в собі, але він перетворювався на когось іншого, щоб ловити своїх жертв.
Маркус пригадав: «Усіх, крім Лари, він викрав удень». До чого він удався, щоб наблизитися до своїх жертв і здобути їхню довіру? Він був переконливий, дівчата його не боялися. Чому він не використав ті самі прийоми, щоб знайти приятелів? «Його єдиною метою було вбивство, а вчинення зла — винагородою, тому що саме завдяки злу він здавався гідним довіри», — думав Маркус. Але було щось, чого Єремія Сміт не врахував: за все потрібно платити. Кожну людську істоту, навіть таку, яка обрала самотнє життя, найбільше жахає смерть наодинці, думка, що ніхто за нею не плакатиме, ніхто не відчує її відсутності й не згадуватиме. «Те саме сталося й зі мною», — спало на думку Маркусові.
Він придивився до місця, де рятувальники реанімували Єремію. Тут лежали латексні рукавички, марля, шприци й канюлі. Усе мало такий самий вигляд, як під час тих напружених хвилин.
Маркус намагався уявити, що сталося перед тим, як Єремія Сміт відчув симптоми отруєння.
