Сандра дала собі десять секунд, щоб дістатися виходу. Стала рахувати й рушила. Раз — жодного пострілу. Два — пробігла кілька метрів. Три — на якусь хвилю її осяяло слабке світло з вітража. Чотири — знов опинилася в тіні. П’ять — ще кілька кроків, але треба рухатися швидше. Шість, сім — відчула, що хтось хапає її за плечі й тягне до однієї з каплиць. Вісім, дев’ять, десять — несподівана сила стримала її; вона не передбачила цього й не змогла вирватися. Одинадцять, дванадцять, тринадцять — вона боролася й намагалася звільнитися із цих обіймів. Чотирнадцять — рвонулася, але пістолет вислизнув із її руки. Розпачливо спробувала побігти, але втратила рівновагу. П’ятнадцять — якимось шостим почуттям вона зрозуміла, що за хвилину вдариться головою об мармурову підлогу, і відчула біль. Простягнула руки, щоб пом’якшити падіння, але це не допомогло. Могла тільки відвернути голову, щоб упасти боком. Впала вилицею на зимний мармур, який одразу нагрівся, і її прошив біль, схожий на електричний струс. Шістнадцять — її очі були розплющені, але вона повільно втрачала свідомість, водночас розуміючи, що з нею сталося; дивне відчуття. Сімнадцять — хтось схопив її за плечі.
Вона припинила рахувати й поринула в темряву.
Спочатку в’язниця Реджина-Коелі була монастирем. Його заснували в другій половині XVII століття. Його переустаткували в карний заклад 1881 року, хоча зберегли назву на честь Пресвятої Діви.
У будівлі могло розміститися близько дев’ятисот в’язнів, утримуваних у різних відділеннях, залежно від скоєних злочинів. У восьмому відділенні перебували в’язні, що належали до так званих пограничних випадків: люди, які мали впродовж років нормальне життя, працюючи, приятелюючи, інколи створюючи родину, а потім без зрозумілої причини скоювали брутальний злочин. Вони не мали типових проявів розумових хвороб, а єдиною аномалією в їхній поведінці був злочин. Поки вони чекали висновку суду щодо їхніх розумових здібностей, до них ставилися геть інакше, ніж до решти в’язничних мешканців.
Уже понад рік восьмий відділ був домом Ніколи Кости, тобто Фігаро.
Пройшовши звичайний контроль, Маркус минув вхідну браму й рушив довгим коридором, що був перегороджений кількома ґратами й поступово вів до серця в’язниці. Це чимсь скидалося на сходження до пекла.
Для візиту він спеціально вдягнувся у вбрання священика. Маркус не звик ані до білого комірця, що утискав йому шию, ані до сутани, що розвівалася при кожному кроці.
Дізнавшись кілька годин тому, що вбивця перебуває за ґратами, він разом із Клементе вигадав цей викрутас, щоб зустрітися зі злочинцем. Нікола Коста чекав, поки суддя вирішить, де він повинен відбувати покарання: у в’язниці чи в психіатричній лікарні. А тим часом злодій ступив на шлях змін і спокути. Щоранку вартові водили його до в’язничної каплиці, де він сповідався й самотньо слухав месу. Однак того дня капелана терміново викликали до курії. Мав минути якийсь час, перш ніж він зрозуміє, що це помилка. Клементе організував усе разом із перепусткою й дорученням, щоб Маркус замінив відсутнього капелана. Завдяки цьому він і зайшов до Реджина-Коелі без перешкод.
Певна річ, це загрожувало викриттям їхніх секретних дій, але малюнок, знайдений на горищі вілли Єремії Сміта, напевно, свідчив про якусь іншу правду. Вони припустили, що справу Фігаро не закрито. Маркус прийшов сюди, щоб у цьому переконатися.
Проминувши довгий кам’яний коридор, він зайшов у восьмикутний високий зал, над яким були розташовані три поверхи камер. Усі балкони були заґратовані аж до стелі, щоб в’язні не могли накласти на себе руки, кинувшись униз.
Вартовий ввів Маркусa до маленької каплиці й залишив самого, щоб він міг приготуватися до меси. Одним зі священицьких обов’язків було щоденне її відправлення, але Маркус належав до тих, хто виконував особливу місію й тому не повинен був цього робити, позаяк дістав спеціальний дозвіл. Після подій у Празі він відправив декілька мес під керівництвом Клементе, щоб усе пригадати.
У нього не було можливості вивчити справу цієї людини, її психологічний портрет. Але визначення «пограничні випадки» належним чином ілюструвало думку, що йдеться про якийсь тонкий бар’єр, який відділяє людей від зла. Інколи цей бар’єр був еластичний і дозволяв короткі «вилазки» на темний бік, завжди залишаючи можливість повернення. Але в разі певного різкого подолання бар’єр розпадався, назавжди відчиняючи небезпечний прохід — деякі індивіди могли ходити ним туди й назад. Вони могли справляти враження цілком нормальних, але, щойно ступали на інший бік, перетворювалися на непередбачуваних бестій.
На думку психіатрів, Нікола Коста належав до цієї хиткої категорії.
Маркус готував вівтар, стоячи спиною до порожнього приділу. Раптом він почув дзеленчання наручників і зрозумів, що йде в’язень.
