Коста ввійшов несмілим кроком до каплиці в супроводі вартових. Був одягнений у джинси й білу сорочку, застебнуту під шию. Чисто поголений, лисий, якщо не враховувати декількох пасом, які надавали йому дивного вигляду. Але кожного, хто на нього дивився, вражала заяча губа, через яку його рот був постійно викривлений у зловісній посмішці.
В’язень доплентався до однієї з лав. Вартові допомогли йому сісти, підтримуючи за плечі, а потім вийшли з каплиці. Вони повинні були стежити за ним під дверима, щоб не порушувати релігійного настрою.
Маркус зачекав хвилину, потім відвернувся й побачив здивування в очах Фігаро.
— Де капелан? — занепокоєно спитав в’язень.
— Він погано почувається.
Коста кивнув і замовк. Тримав у руках чотки й бурмотів якусь молитву. Час від часу він сягав до кишені сорочки по хусточку, щоб витерти слину, яка стікала з його вуст.
— Чи хочеш ти сповідатися перед месою? — спитав Маркус.
— З тим священиком я йшов чимось на кшталт духовного шляху. Я говорив йому про мій смуток, про сумніви, а він відповідав словами Євангелія. Може, мені зачекати, поки він повернеться?
«Лагідний як ягня, — подумав Маркус. — А може, просто добрий актор».
— Вибач, я думав, що ти захочеш, — сказав він, відвертаючись до нього спиною.
— Чого? — спитав спантеличений Коста.
— Сповідуватися в гріхах.
Ці слова його роздратували.
— Що коїться? Я не розумію.
— Нічого, сиди тихенько.
Коста, здавалося, заспокоївся й знову став молитися. Маркус одяг столу, щоб розпочати месу.
— Я припускаю, що такі, як ти, не оплакують своїх жертв. Але при твоїй зовнішності це було б гротесково.
Ці слова впали на Косту як удар кулаком, але він опанував себе.
— Я думав, священики ввічливі люди, — відповів він.
Маркус підійшов до нього й нахилився так, що його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від обличчя злочинця.
— Я знаю, що ти вчинив, — прошепотів Маркус.
Обличчя Кости затужавіло, в очах з’явився зимний блиск.
— Я визнав свої злочини й ладен за них заплатити. Знаю, що скоїв, і не сподіваюся вшанування. Але я очікую принаймні дрібку поваги.
— Так, — визнав єхидно Маркус, — ти розповів із подробицями про напади й про те, як ти вбив Джорджію Ноні. — Він сказав це так, немовби не надавав великої ваги цьому доказу, якого зазвичай було задосить для розкриття справи. — Але жодна із жертв, на яких ти напав ще перед скоєнням цього злочину, не змогла тебе описати.
— Я був у лижній шапці. — Коста відчув, що має підкреслити свою провину. — Але потім мене впізнав брат Джорджії Ноні.
— Він упізнав тільки голос, — зауважив Маркус.
— Сказав, що нападник розмовляв нерозбірливо.
— Він був шокований.
— Неправда, це було через мою… — не докінчив думки Коста.
Маркус притиснув його.
— Що твою? Ти маєш на увазі заячу губу?
— Так, — промовив в’язень неохоче. Напевно не любив, коли хтось говорив про його недолік так грубо й образливо.
— Завжди та сама історія, еге ж, Ніколо? Ти не змінився від часів, коли був дитиною. Як тебе називали в школі? Вигадали тобі прізвисько?
Коста, поворушившись на лаві, видав відголос, схожий на сміх.
— Заячий Рот, — сказав він і посміхнувся. — Нічого оригінального, а могли й напружитися.
— Ти маєш рацію, Фігаро пасує більше, — ствердив провокативно Маркус.
Коста був схвильований, знову витер хусточкою рот.
— Чого ти від мене хочеш?
— Я не відпущу тобі гріхів, Косто, твоїх неправдивих гріхів.
— Я хочу звідси вийти.
Злочинець відвернувся, щоб покликати вартових.
Але Маркус знову нахилився над ним, поклав руку на його плече й подивився просто в очі.
— Якщо тебе завжди сприймають як потвору, легко до того звикнути. З часом ти розумієш, що то єдине, завдяки чому ти стаєш кимось особливим. Твоє обличчя є в газетах. Коли сидиш у судовому залі, люди до тебе придивляються. Одна річ — не подобатися нікому, а друга — зробити так, щоб тебе боялися. Ти призвичаївся до байдужості й презирства, а тепер люди мусять тебе помічати. Не відвертаються, бо відчувають потребу дивитися на те, чого найбільше бояться. Проте не тебе, а того, що могли б стати такими, як ти. І що довше вони дивляться, то більше почуваються іншими. Завдяки тобі вони можуть почуватися кращими. З іншого боку, саме для того існують чудовиська.
Маркус вийняв із кишені сутани малюнок, знайдений на горищі. Розклав його обережно на лаві й показав Кості. Хлопчик і дівчинка — усміхнені поміж квітів і дерев. Вона в сукенці, заплямованій кров’ю, а він із ножицями в руках.
— Хто це намалював? — спитав в’язень.
— Справжній Фігаро.
— То це я.
— Ні, ти фантазер. Ти зізнався тільки для того, щоб надати сенс своєму безглуздому існуванню. Ти був у цьому чудовий, добре все вигадав. Чудовий і задум релігійного шляху, завдяки йому ти більш переконливий. Я думаю також, що поліціянтам зручно було закрити гучну справу: три напади на жінок, одну вбито, винного бракує.
— Тоді чим ти поясниш те, що від часу, коли мене ув’язнили, більше не було жертв? — спитав Коста, переконаний, що це ключовий аргумент, який доводить його провину.
Маркус сподівався цього запитання.
